Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Істота вразила мене тим, що була надзвичайно вродливою і милою, але неймовірно кволою. Її рожевощоке обличчя нагадало мені туберкульозну красу — сухотний рум’янець, про який ми так багато чули. Коли я її побачив, до мене раптом повернулася впевненість. Я забрав руки з машини.

За хвилину ми вже стояли лицем до лиця — я і це крихке створіння з майбутнього. Воно підійшло до мене і розсміялося просто мені в обличчя. Мене надзвичайно здивувала відсутність будь-яких ознак страху в його поведінці. Тоді створіння повернулося до інших двох істот, що йшли за ним, і заговорило до них дивною, але дуже приємною і мелодійною мовою.

Тим часом підходили інші, і тепер я був оточений невеличкою групою із восьми чи десяти цих чарівних істот. Одне зі створінь звернулося до мене. Тоді мені раптом спало на думку, що мій голос може здатися занадто низьким і грубим. Отож я просто похитав головою, показав рукою на вуха, і знову похитав головою. Створіння ступило крок до мене, деякий час вагалося, тоді торкнулося моєї руки. Потому я відчув доторки маленьких м’яких долоньок у себе на спині й на плечах. Мацаючи мене, вони просто хотіли переконатися, що я реальний. У цьому не було абсолютно нічого загрозливого. Навпаки, в цих маленьких чоловічках було щось таке, що додавало впевненості — якась тендітна м’якість, дитяча природність. До того ж вони були такими слабкими на вигляд, що здавалося, я можу порозкидувати їх, як кеглі. Але мені довелося зробити застережливий жест, коли я побачив, що вони торкаються своїми рожевими ручками Машини Часу. На щастя, поки ще не було запізно, я згадав ще одну потенційну небезпеку і, схилившись над машиною, відкрутив маленькі важелі, які приводять її в дію, та сховав їх у кишеню. Потім я знову обернувся до крихітних створінь, міркуючи, до яких засобів можна вдатися для спілкування.

Роздивляючись цих чарівних, як дрезденська порцеляна, істот, я став помічати інші особливості їхньої вроди. Волосся в усіх було кучеряве і сходилося у загострений кінчик на потилиці й на скронях. На обличчях не було навіть сліду волосся. Вуха вони мали маленькі, роти — теж невеликі, з яскраво-червоними тонкими губами, підборіддя — маленькі й загострені, очі — великі та спокійні. Можливо, це трохи зверхньо щодо них, але я помітив, що вони мені не такі цікаві, як я цього очікував.

Вони не намагалися спілкуватися зі мною, а просто стояли навколо мене, усміхались і щебетали одне до одного, тому я вирішив першим розпочати розмову. Я показав на себе і на Машину Часу. Я не знав, як висловити поняття часу, і показав на сонце. Тоді одна чудна істотка у пурпурово-білому картатому вбранні повторила мій жест і зімітувала звук грому, чим дуже мене здивувала.

Я відразу розгубився, хоча значення цього жесту було цілком зрозуміле. В моїй голові раптом постало питання: ці створіння дурні? Не знаю, чи ви зрозумієте, як я сприймав таку думку. Просто я завжди гадав, що люди вісімсот третього тисячоліття надзвичайно перевершуватимуть нас у знаннях, у мистецтві — в усьому… І тоді одне з них раптом поставило запитання, яке показало, що воно перебуває на інтелектуальному рівні сучасної п’ятирічної дитини — воно запитало мене, по суті, чи я прилетів під час грози з сонця! Це наштовхувало на думку, яку я досі виключав через їхній одяг, їхні крихітні та м’які тіла, їхні тендітні риси. Я відчув незмірне розчарування. В голові навіть промайнула думка, що я даремно сконструював Машину Часу.

Я кивнув, показав на сонце і так виразно зімітував удар грому, що вони аж здригнулися. Тоді вони усі відступили на кілька кроків і вклонилися. Один із них, усміхаючись, підійшов до мене і почепив мені на шию гірлянду з якихось дуже гарних, не відомих мені квітів. Решта зустріли цю ідею дзвінкими оваціями і, сміючись, заходилися бігати по квіти і приносити їх мені, аж поки зовсім не засипали мене ними. Ви не бачили цього, тому не можете собі навіть уявити, які прекрасні та вишукані квіти з’явилися за незліченні роки їхнього вирощування. Тоді хтось запропонував показати нову іграшку в найближчій будівлі, і мене повели повз Білого Сфінкса, який, здавалося, весь цей час спостерігав за мною і сміявся з мого подиву, до величезної споруди з різьбленого каменю. Дорогою я згадав про своє переконання, що наші нащадки будуть надзвичайно розумними і серйозними, і мені чомусь стало дуже смішно.

Вхід у споруду був чималий, і сама вона мала колосальні розміри. Мою увагу найбільше привернув незмірний натовп маленьких людей і величезні проходи, які таємниче зяяли переді мною. Світ, у якому я опинився, загалом справляв враження пустелі, заповненої красивими квітами і кущами: враження давно занедбаного саду, в котрому, однак, немає бур’янів. Навколо я бачив численні високі суцвіття дивних білих квітів з блискучими, як віск, пелюстками, кожна з яких була завширшки, мабуть, з фут. Вони росли хаотично, як дикі, між різнобарвними кущами, але я поки що не роздивлявся їх зблизька. Машину Часу я залишив стояти на траві поміж рододендронів.

На дверях було розкішне різьблення, але я, певна річ, не розгледів його детально, хоча, коли я проходив повз, мені здалося, що воно схоже на фінікійські декорації, і мене здивувало те, що воно дуже потріскане і попсоване негодою. При вході мене зустріли кілька ще яскравіше одягнених людей, і ми увійшли всередину. Я був у брудному одязі з дев’ятнадцятого століття і, напевно, мав трохи кумедний вигляд з квітами на шиї, в оточенні запаморочливої кількості яскравих кольорових халатів і гладеньких білих рук, у мелодійному круговороті сміху і веселого галасу.

Величезні двері вели у відповідний за розмірами зал у коричневих тонах. Стеля губилася в півтемряві, а вікна, частково засклені кольоровим склом, а частково взагалі не засклені, пропускали помірну кількість світла. Підлога була зроблена з величезних блоків — не листів і не плиток, а саме блоків —