Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

з якогось дуже міцного світлого металу. Вона так стерлася під ногами численних поколінь, що у місцях, якими найчастіше ходять, з’явилися глибокі канави. Поперек приміщення стояли численні столи у фут заввишки, зроблені з відшліфованих кам’яних плит. На них лежали купи фруктів, серед яких було щось схоже на гіпертрофовані апельсини й малину, але більшість були дуже дивними.

Між столами було розкидано безліч подушок. Мої провідники сіли на них і жестами показали мені, щоб я теж сідав. Без жодних церемоній вони почали їсти фрукти руками, кидаючи шкірку, корінчики й інші відходи у круглі отвори, що містилися по боках столів. Я був не проти зробити те саме, тому що зголоднів і хотів пити. Під час їжі я мимохіть роздивлявся залу.

Найбільше мене вразив її напівзруйнований вигляд. Шибки з вітражного скла зі строго геометричними візерунками в багатьох місцях були розбиті, а фіранки, які затуляли нижню частину вікон, були вкриті товстим шаром пилу. Також я звернув увагу на те, що ріг мармурового столу біля мене відбитий. Але, незважаючи на це все, в цілому місце справляло враження величезного багатства і краси. У залі за обідом були присутні десь близько двох сотень осіб, і більшість із них, розмістившись якнайближче до мене, зацікавлено мене роздивлялися, виблискуючи маленьким очима з-за фруктів, які вони їли. Усі присутні були в однаковому вбранні з м’якого, але міцного шовковистого матеріалу.

Їхній раціон, до речі, складався виключно з фруктів. Ці люди з далекого майбутнього були строгими вегетаріанцями, і поки я мешкав серед них, то теж був змушений харчуватися винятково плодами, незважаючи на те, що інколи в мені прокидалися кровожерливі бажання. Я пізніше дізнався, що насправді коні, вівці, корови і собаки вже давно вимерли, як іхтіозаври. Але фрукти були просто чудові. Зокрема один з них — борошнистий плід у трьохгранній шкарлупі — був особливо смачний. Він родив увесь час, поки я там перебував, і став моїм основним продуктом харчування. Спочатку мене дуже дивували всі ці чудернацькі фрукти і квіти, але пізніше я почав розуміти їхню важливість.

Але повернімось до того, як я обідав. Трохи втамувавши голод, я вирішив спробувати вивчити мову своїх нових знайомих. Безумовно, це мало бути моїм наступним кроком. Фрукти були зручною темою для розмови, отож я взяв один із них і, тримаючи над столом, видав кілька запитальних звуків і жестів. Було дуже важко пояснити, чого я хочу. Спочатку присутні з подивом дивилися на мене й невпинно сміялися, але потім одна світловолоса маленька істота, здавалося, зрозуміла мій намір і вимовила назву. Вони почали швидко перемовлятись між собою і по всьому залу пояснювати одне одному, що сталося, а мої перші спроби вимовити дивовижні м’які звуки їхньої мови викликали у них незмірну радість. Я почувався, як учитель серед дітей, і тому був наполегливим. За деякий час я вже більш-менш знав близько двох десятків іменників і перейшов до вказівних займенників і навіть до дієслова «їсти». Але робота йшла повільно, і згодом чоловічки втомилися й уже хотіли припинити ці розпитування. Відтак я вирішив, або радше змушений був визнати: буде краще, якщо вони даватимуть мені уроки невеликими порціями і тоді, коли їм цього закортить. Але швидко я зрозумів, що це будуть дуже невеликі порції, тому що я ніколи не зустрічав більш лінивих і менш витривалих людей, ніж ці.

Скоро я помітив іще одну дивну рису цих людей — відсутність у них цікавості. Вони підходили до мене з захопленими вигуками, як діти, але я швидко їм набридав, вони припиняли оглядати мене і, знову як діти, бігли за якоюсь іншою іграшкою. По обіді, коли я припинив випитувати у них слова їхньою мовою, я вперше помітив, що біля мене немає нікого з тих, хто вперше зустрів мене коло Машини Часу. Дивним було також те, наскільки швидко вони самі перестали цікавити мене. Задовольнивши голод, я крізь величезний отвір знову вийшов на сонце. Знов і знов я зустрічав нових чоловічків, вони деякий час ішли за мною, сміялися і розмовляли між собою про мене, тоді усміхалися, робили дружелюбні жести і залишали мене.

Коли я вийшов зі здоровенної зали, на світ уже зійшов тихий вечір, і все було залите теплим сяйвом призахідного сонця. На початку мене усе дивувало. Все навкруги дуже відрізнялося від світу, до якого я звик, навіть квіти. Величезна будівля, з якої я вийшов, була розташована на похилому березі річки, але до того часу Темза десь на милю відхилилася від її сучасного русла. Я вирішив дістатися вершини пагорба, десь за півтори милі звідти. З неї мені відкрився б неозорий краєвид нашої планети у вісімсот дві тисячі сімсот першому році нашої ери. Саме таку дату показували прилади на моїй машині.

Дорогою я шукав чогось такого, що могло б хоч якось пояснити стан, у якому постав преді мною світ — стан розкоші й воднораз руйнації. Трохи вище по схилу, наприклад, були розкидані гігантські купи граніту впереміш з алюмінієм. Вони утворювали величезний лабіринт зі стрімких стін і безформних навалів, схожих на пагоду, густо зарослу якимись дуже гарними рослинами — можливо, це була кропива, але зовсім не пекуча, і її листя по краях мало чудове коричнювате забарвлення. Вочевидь, це були покинуті залишки якоїсь величезної споруди, але що це за споруда, я не розумів. Саме там за деякий час зі мною стався дуже дивний випадок — перший натяк на ще більш незвичайне відкриття. Але я розповідатиму про все по порядку.

З уступу, на якому я зупинився трохи відпочити, я роззирнувся і зрозумів, що ніде немає маленьких будинків. Мабуть, одиночні будинки зникли з лиця землі так само, як зникло, напевно, поняття сім’ї. Серед зелені навкруги виднілися величезні, схожі на палаци будівлі, але будинки і котеджі, що є такими характерними рисами сучасного англійського пейзажу, безслідно щезли.

«Комунізм», — сказав я до себе. Це наштовхнуло мене на іншу думку. Я подивився на півдесятка маленьких людей, які йшли за мною. Я відразу звернув увагу на те, що всі вони однаково вдягнені й мають однакові м’які обличчя без жодної волосини, у їхніх тілах якась однакова жіноча округлість. Дивно, що я не помітив цього раніше; це, мабуть, тому, що мене