Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ярослав Павлович був точний. Рівно о другій сорок він уже заходив до квартири. Аня бігцем кинулась батькові на шию.
— Ой, Аню, обережно! — важко зойкнув той, зігнувшись. — Забула про місячну хворобу?
— Забула… — винувато промовила Аня, зразу відпускаючи його.
— Що це за місячна хвороба? — поцікавився я.
Ярослав Павлович здивовано підвів брови.
— Хіба ви не знаєте?
— Ні.
— Коли з Землі прилітаєш на Місяць, то стаєш у шість разів легший, а за звичкою перші дні рухаєшся так само, як і на Землі. Зробив звичайний крок, а виходить стрибок, рвучко піднімеш камінь, а він, мов м’яч, злітає догори… Кілька днів минає, поки звикнеш увідповіднювати свої рухи до ваги місячних предметів. Це в нас називають земною хворобою. Ви відчули її на собі. І навпаки, якщо довго пробудеш на Місяці і повернешся назад на Землю, настає місячна хвороба. Все здається в кілька разів важчим. Організм одразу не встигає перебудуватися. М’язи вже розлінились, відвикли працювати на всю потужність, руки в’ялі, мов після сну, — не можеш навіть кулак міцно стиснути, голову важко тримати прямо, тіло здається налите свинцем, та днів за два-три все це зникає безслідно.
Ярослав Павлович стомлено сів у крісло, склепив повіки і не рухався. А Олена Миколаївна з Анею заметушилися біля нього, одна — готуючи ванну, друга — накриваючи на стіл.
Ванна трохи підбадьорила Ярослава Павловича, він став балакучіший, хоч ходив, як і раніше, повільно, мовби через силу переставляючи ноги. За столом він випив тільки кілька ковтків чорної кави та з’їв маленький бутерброд.
— Чому ви нічого не їсте? — спитав я. — Так ви й зовсім знесилитесь.
— Нічого не вдієш. Доводиться їсти дуже часто, але потроху. Адже продукти теж мають вагу. Я з’їв шматочок хліба, а відчуття в мене таке, наче я проковтнув каменюку.
Розмова перейшла на «місячні» новини.
— Ми випробували з групою Джемса Конта макет плавучого дзеркала, — розповідав Ярослав Павлович. — Ну й громаддя! П’ятдесят кілометрів у діаметрі, а якість зображення така, що наші земні оптики можуть тільки позаздрити. Для надтелескопа вже зараз годиться, а от, щоб зігрівати планети, звичайно, мало. Та це ж тільки модель. Треба створювати дзеркала вдесятеро більші за розмірами і розташовувати їх дуже близько до Сонця. Дзеркало перехоплює багато сонячних променів, та все-таки цього дуже мало, щоб змінити клімат на цілій планеті або. хоч на значній її частині.
— А як Челіта? — спитала Олена Миколаївна.
— Челіта? Усе так само — сумує. Що й казати, така рана швидко не гоїться.
— Ти не питав, приїде вона до мене по Вікторові щоденники чи їй переслати їх?
— Обіцяла сама. Ага, трохи не забув, — спохопився раптом Ярослав Павлович, — знаєте, хто недавно прилітав до нас на Місяць? Ваш Шаумян.
— Леон? Він же відпочиває.
— Ні. Захворів пілот, який мав летіти в черговий рейс, і Шаумян захотів замінити його. Симпатичний хлопець. Він розповідав нам про Венеру, про Віктора.
— Коли Челіта мала намір приїхати сюди?
— Думаю, на неї слід чекати завтра чи принаймні післязавтра.
Ярослав Павлович посидів з нами ще трохи, а потім Олена Миколаївна відіслала його на відпочинок: місячна хвороба у перший день досить-таки давалася взнаки, і наприкінці розмови він ледве ворушив язиком та був схожий на п’яного.
Наступного дня приїхала Челіта в супроводі Леона Шаумяна. Ми ледве впізнали в ній колишню веселу, енергійну дівчину. В ній, здавалося, згас вогник, який освітлював радістю її обличчя, ясними цятками вигравав у її блискучих очах, нині смутних, невеселих. Вона, здавалось, постаріла років на десять.
Олена Миколаївна обняла її, і Челіта раптом заридала, припавши до неї обличчям. Олена Миколаївна зразу повела її до себе. Шаумян повернувся до Ламеля.
— Оце не ждав побачити тебе тут.
— Я теж, — відповів той і спитав: — А що, хіба знову хтось захворів?
Леон спохмурнів.
— Не міг же я залишити нещасну жінку одну, та ще в такому горі. — І тут же перевів розмову на інше: — Ну, а як твої справи, в твоєму «куточку Венери»?
— Непогано. Я тут здійснюю один цікавий дослід.
— Дослід? Ти що ж, так нікуди й не поїдеш відпочивати?
— Ні, мені й тут добре. А ти?
— Я спершу хотів було відпочити на Кавказі, та потім передумав. Днями з Сіднея вирушає пасажирський теплохід у кругосвітнє плавання. По-моєму, це буде чудовий відпочинок.
— Ех ти, вічний бурлака. А як же Єреван? Пам’ятаєш, на Венері ти все марив ним?
— Пам’ятаю, та цього разу я відчуваю, що не всиджу на одному місці навіть у любому Єревані.
— Скажи, ти довго тут пробудеш?
— Не знаю. Як Челіта.
— Куди вона їде?
— У Мексіку, до батьків.
Незважаючи на наші умовляння ще погостювати, Челіта і Шаумян поїхали увечері того самого дня. Ми всі гуртом провели їх і повернулись додому. Всім раптом стало сумно. Приїзд Челіти яскраво нагадав нам про Віктора.
— Скоро й ми поїдемо з Коралового моря, — промовила замислено Олена Миколаївна. — Закінчується наша відпустка.
Розділ тринадцятийЗЛИТТЯ ІДЕЙ
Дзвінок професора Брамса з Інституту фізичної хімії застав нас у ту мить, коли ми з Оленою Миколаївною зібрались до Інституту мікросонця. Там призначено було обговорення чергового
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов», після закриття браузера.