Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— Завітайте до моєї лабораторії, — попросив нас Брамс. — Так, я знаю, що ви поспішаєте на засідання, але це дуже важливо і безпосередньо стосується проблеми освоєння Антарктиди. Хвилин п’ятнадцять у вас знайдеться? Ну от і гаразд. Довше я вас не затримаю.

Минув тиждень після того, як ми повернулися з Коралового моря. В Інституті мікросонця панувала напружена обстановка. Було з’ясовано, що мікросонце зупинило обледеніння Антарктиди.

До цього часу лишалось неясним, куди подіти велетенську масу води, яка утвориться після танення антарктичної криги. Багато колективів учених працювало над цією проблемою, та поки що жодного проекту не було схвалено.

— Проходьте! — відчинив перед нами двері професор Брамс. — Я вас попрошу просто до мого робочого кабінету. Сідайте, — показав він на стільці. — Хочете чаю?

— Ні, ми тільки що поснідали, — відповіла Олена Миколаївна, спостерігаючи, як Брамс підсунув до себе склянку міцного чаю та обережно поклав у нього вісім шматочків цукру.

— Це рекомендується для всіх важкоатлетів чи ви просто ласий до солодощів? — жартома сказала Олена Миколаївна. — Ми поспішаємо. Якщо можна, давайте зразу братися до діла.

— А ми вже взялися! — всміхнувся Брамс, уважно дивлячись, як поверхня чаю опукло виступає над вінцями склянки. — В мене до вас одне запитання. Скажіть, у чому суть проекту, який ви сьогодні маєте обговорювати?

— Автори проекту пропонують воду від розтопленої криги перетворити на пару під великим тиском та у вигляді велетенського струменя викинути за межі атмосфери.

Брамс похитав головою.

— А інших, конструктивніших проектів повного освоєння Антарктиди немає?

— Поки що нема.

— Спасибі за інформацію.

— Ви тільки для цього й викликали нас до себе? — здивувалась Олена Миколаївна.

Професор Брамс мовчки помішував чай ложечкою у своїй склянці, стежачи, як в’юняться в ньому густі смужки цукрового розчину.

— Ні, звичайно, не лише для цього, — сказав він нарешті. — У мене теж з’явились деякі ідеї, і я хотів розповісти вам про них. Подивіться на цю склянку з чаєм. Ви назвали мене ласуном, коли я поклав у неї вісім грудочок цукру. Та я зробив це лише для того, щоб пояснити свою, думку. Спочатку шматки цукру витіснили із склянки воду, яка дорівнювала їхньому об’ємові. Тепер же вода знову опустилась до попереднього рівня. Чим це пояснюється, ви можете сказати?

— Ви задаєте дитячі запитання, Брамсе! — усміхнулась Олена Миколаївна.

— Не ображайтесь. Ми часом забуваємо про найпростіші, але вельми корисні речі. Дайте відповідь на моє запитання.

— Будь ласка. Рідина має молекулярну будову, — відповіла, трохи знітившись, Олена Миколаївна. — Цукор також. Молекули води не притиснуті щільно одна до одної, між ними є проміжки. Ось у ці проміжки і потрапили молекули розчиненого цукру. Тому загальний об’єм води у склянці майже не збільшився. Ви задоволені?

Зненацька посмішка зникла з лиця Олени Миколаївни.

— Стривайте! Це було б… Ні, не те. Яке відношення має все це до розтоплення антарктичної криги? Адже воду у воді не розчиниш? Вода океану не чай, а крига Антарктиди — не цукор…

Брамс відсунув склянку.

— Бачу, зацікавились. Я так і гадав. Ходімте зі мною до сусідньої кімнати.

Там була лабораторія. Понад стінами цього великого приміщення стояли складні, незнайомі мені прилади. Брамс одягнув товсті гумові рукавиці і вийняв із штатива закорковану пробірку з густою темно-коричневою рідиною. Він потряс пробіркою в повітрі. Темна рідина спінилася дрібними бульбашками.

— Це каталізатор-домішка, — коротко пояснив Брамс.

Він підійшов до великого циліндричного приладу, що зовні нагадував мініатюрний синхрофазотрон, і вилив у нього з пробірки трохи рідини. Відтак увімкнув рубильник на мармуровому щиту. Циліндричний прилад протяжно загув. Брамс діяв тепер мовчки, нічого не пояснюючи. Вилив усередину приладу відро води і збільшив напругу. Потім швидко закрив кришку приладу та вичікувально подивився на нас. Минуло кілька секунд, і раптом передня стінка приладу розсунулась і звідти з’явилася світло-коричнева м’яка стрічка з темними прожилками. Вона витікала з приладу безперервним струменем, складалась витками. Її пістрявий візерунок був схожий не то на шкуру леопарда, не то на шкуру пітона.

— Що це? — спитала Олена Миколаївна.

— Особливий пінопласт. Його одержано шляхом розкладу води на складові елементи за допомогою нашого каталізатора-домішки.

— Тверда речовина з води?

— Авжеж. У нашому приладі від дії коричневого каталізатора-домішки і високої температури відбувається розпад води на складові елементи. Їхні атоми втрачають свою електронну оболонку та сполучаються в нові молекули, утворюючи при цьому пінопласт. Тверде тіло, яке ви зараз бачите, має ще одну чудову властивість.

Брамс різким рухом відірвав шматок стрічки пінопласту і підійшов до скляної посудини, наповненої водою майже по самі вінця.

— Дивіться уважно, — сказав Брамс. — На утворення цього шматка пінопласти пішло майже відро води. Зараз я опущу шматок у посудину, а ви стежте за рівнем води у ній.

Стрічка пінопласту, занурившись у воду, спустилася на дно. Минуло декілька хвилин, і на наших очах пінопласт повністю розчинився.

— Ви розумієте? — спитав Брамс. — Адже, по суті, я влив сюди майже відро води, а рівень води в посудині не піднявся.

— Просто не віриться! — вигукнула Олена Миколаївна. — Покажіть нам, як ви робите ваш пінопласт?

В цю ж хвилину мій наручний годинник, в якому був радіотелефон, тихо задзвонив,

— Олександре Олександровичу, — почувся з циферблата голос Чжу Фан-ші, — де ви з Оленою Миколаївною? Я говорю із залу засідань. Обговорення проекту вже почалося.

Олена Миколаївна і Брамс прислухались до його голосу. Чжу Фан-ші говорив зовсім тихо, мабуть, намагаючись не заважати своїм сусідам. Олена Миколаївна взяла мене за руку і піднесла годинник до рота.

— Чжу, не гнівайтесь. Ми в Інституті фізичної хімії у професора Брамса.