Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої...

А Єгошуа зично кричить:

«До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

«До походу! До бою!»

Ще момент - і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жаден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент - і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задуднять - і пустині пісок

На болото замісять,

Авірона камінням поб'ють,

А Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху...

Львів, січень до липня 1905

Присвячую пам’яті

Зіновії Бурачинської

По обіді. Літо. День чудовий.

Усміхається пречисте небо,

Все повітря пахощами дише

З полонин від свіжих перекосів,

Із зрубів від спілої малини,

Із грунів з живичної смереки.

З панотцем ми вийшли у садочок,

На шпилі під яблунею сіли.

Ось під нами Черемош ізвився,

Як гадюка та срібно-зелена;

Він шумить, клекоче, мов скажений,

Під горбком гризе скалистий берег.

Та над ним в святочному спокою

Гріється мале село гуцульське.

Понад берегом стежки стрічками,

На стежках то легіні купками,

То гуцулки в горботках червоних.

Дітвора купається край мосту,

На шкап’ятах їдуть господарі,

Пишно їде дівчина-гуцулка,

Пишно їде і сигаро курить.

Довго-довго мовчки ми сиділи,

Напували легкі тим повітрям

Запахущим, напували душу

Супокоєм, тихою красою.

І промовив панотець старенький:

«Що, любуєтеся? Й справді варто!

Інше тут життя, як там, у Львові,

Менше шуму, грому, біганини,

Та проте…» -

«Проте не менше горя»,-

Я домовив, як він зупинився.

«Горя! Ну, се зілля всюди пнеться.

Та не теє я хотів сказати.

Простота тут, первісні ще люди.

Гляньте, ген по горах, по узбіччях,

На верхах, сегельбах недоступних,

Всюди гуцул гніздиться, газдує.

Любить він, як той орел, самотність,

Любить жити сам серед природи,

Так, що інколи півднини ходу

До найближчого бува сусіди.

Можете собі подумать, пане,

Що за люди, погляди та вдачі

Виростають у такім околі,

На гірських вітрах, під шум потоків,

В ненастанному стогнанні лісу,

При маржині вічно та в безлюдді!

Як тут дико пристрасті буяють,

Як тут близько від думок до діла

І які тут скорі переходи

Від високих поривів геройства

Аж до звірства найдикшого шалу!»

Він замовк і голову повісив,

Мов думками десь блудив далеко,

Потім знов заговорив помалу:

«От хоч би про себе вам сказати!

Тридцять літ жию вже тут між ними,

Час було привикнути до всього.

А проте не раз таке побачу

І в такі безодні серця мушу

Заглядать, що жах мене проймає.

Іншим разом знов із уст тих простих

Щось такеє блисне, що, мов світич,

Враз освітить ясно все довкола,

Шлях покаже там, де весь мій досвід

І наука стежки не знаходять.

Ось послухайте одну пригоду,

Що мені притрафилась недавно!

Тому рік - було так само гарно…

Косовиця. Я лиш пообідав

І збирався йти на он сей груник,

Де якраз докошували сіно.

Аж тут входить гуцул. «Слава!» - «Слава».

«Відки, сину?» - «Я тутешній, отче,

Кочеранюків Олекса». Тут лиш

Я пізнав. Його отець далеко

Жив, аж під верхом Катрафійовим,

Щонайменше шість годин дороги

На коні страшенними плаями.

«Що ж чувати?» - «Та гаразд, панотче,

Лиш нам неньо, бачу, вмерти хоче».-

«Що, твій неньо? Адже тиждень тому

Він ходив ще в Кути на дарабі».-

«Та ходив, а як вернув, панотче,

То почув себе якось недобре,

І як ліг, то не встає й донині.

Та я з шкап’ям прийшов, панотче,

Та просив би-х, неньо так просили -

Сповідаться хочуть. «Руш, Олексо! -

Так казали,- та проси, доконче…

Та не гайтеся…» То вже, панотче,

Якби ласка…» І вклонився в ноги.

«Що ж,- говорю,- сину, тут не ласка,

Тут повинність. Збігай лиш, небоже,

По дяка!» - «Та я вже був, панотче,

Зараз він прийде… Ось вже й надходить».

Швидко ми зібралися в дорогу,

Посідали усі три на коні

Та й побралися плаями в гори.

В нас дорога не для скороходів:

Наче нитка, в’ється понад кручі,

Через зломи, попід облазами,

Крок за кроком, кінь один за другим.

Поганяти їх ані не думай!

Кінь гуцульський тут господар повний,

Тут показує увесь свій розум.

Ти сиди на нім та лиш любуйся,

Як спокійно темно-синім оком

Він безодню мірить обік себе,

Як безпечно, легко, делікатно

Він по стежці йде, на п’ядь широкій,

Над такими дебрями, що в тебе

Дух захапує. Тобі здається,

Що лиш крикни тут, то вже сам голос

І тебе й шкап’я здмухне у провал.

Ось ми мовчки їдем, і міркую

Я про Кочеранюка старого.

Гуцул-богатир, на все около

Найславніший з давніх літ керманич,

Чоловік порядний і статочний,

Всі його за чесність поважають,

Рад його всі слухають охітно,-

Не старий ще, сімдесят, здається,

Не