Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І отсей, ще парубок. І що ж то
Сталося йому, що занедужав?
Адже ж перед тижнем ще здоров був!
«Що ж,- гадаю,- на все божа воля!
В гуцулів-керманичів здоров’я -
Наче та осінняя погода:
Тут сміється, а за хвилю - фуга!
Черемош зрадливий. Певно, мусив
Десь перестудитися порядно.
Сто разів не шкодило нічого,
А вкінці таки своє зробило».
Сонце вже за кичеру сідало,
Як ми стали на Катрафійовім.
Під самим верхом у видолинку,
Мов у пригорщі якій великій,
Серед запахущої левади
Кочеранюків лежав осідок.
На нових смерекових побоях
Пурпуром горіло ще проміння,
І тиша стояла скрізь велика,
І спокій, і пахощі літнії.
Ми пустили коні на леваду,
А самі ввійшли в тісне подвір’я.
Тут сиділи вже два-три сусіди,
Пикаючи люлечки спокійно,
А під голим небом, на мураві,
Лиш веренею одною вкритий,
Хорий наш лежав. Лице запало,
Очі дивним полум’ям горіли
І вдивлялися недвижно в небо.
Поздоровив я усіх присутніх,
Підійшов до хорого. «Миколо,
Що ти робиш? Чую, щось жартуєш?» -
«Ні, панотче годний, не жартую,-
Смерть моя надходить, добре чую».-
«Що ж таке болить тебе, Миколо?» -
«Все болить, панотче! В грудях коле…
Ну, та що вже, час, мабуть, додому».
Попросив я всіх присутніх вийти,
Сам засів Миколу сповідати,
Причастив його, святим олієм
Помазав, а там засів з газдами,
Розмовляю та синів питаю,
Чи давно захорував їх дєдьо,
Що йому робили, чим лічили?
«Та як з Кут прийшли, то й зараз кажуть:
«Це, синки, остатній раз ходив я.
Вже мені Черемоша не бачить,
Прийдеться, відай, мені вмирати».
Так говорять, а самі нічого,
І не видно так по них, щоб хорі,
Лиш в очах горить щось незвичайне.
Ми собі не в гадці. «От, гадаєм,
Може, дєдьо випили де трохи».
Аж вночі взяли стогнати дуже,
Вхопили кольки їх попід груди.
Вже ми всяко їм давали раду,
Привозили й дохторя із Жаб’я,
Та, як бачите, не помагає».
«Що ж казав вам доктор?» - «Та нічого!
Подивився, вусами порушав,
Записав лікарство та й поїхав.
А десятку треба було дати.
А як я до Жаб’я з ним вертався,
То сказав: «У твого дєді,- каже,
Слабість нестрашна, а хлоп він сильний,
Витримав би ще й утроє гірше.
Тільки щось таке в душі у нього,
Щось його гризе і мулить,- каже,-
Отсе може в гріб його загнати».
Здивувало се мене немало,
Бо на сповіді ніщо такого
Я не чув від хорого Миколи.
«Ну, а що ж,- питаю знов у сина,-
Говорив вам дєдьо щось такого?
Скаржився на що чи гризся чимось?» -
«Ні. Лиш те одно ураз говорить:
«Діточки, ви мною не журіться,
І не тратьтесь ні на які ліки,
Бо мені ніщо вже не поможе,
Бо я знаю, смерть моя приходить».
Отсе все ми стиха говорили,
Сидячи на тесаній колоді
Коло хати, осторонь старого.
Він лежав недвижно все на місці
Із лицем, оберненим до неба,
Не стогнав, лиш звільна важко дихав,
Бачилось, що спав по маслосвяттю.
Втім, рухнувся, пробував устати,
Застогнав і важко головою
Впав на подушку. «Олексо, де ти?» -
Син до нього.- «Панотець ще гезде?» -
«Гезде, дєдю, будуть ночувати,
Бо внизу вже пітьма западає.
Може, вас занести у хороми?» -
«Ні, небоже, полежу ще гезде.
Панотця поклич!» -
Я наблизився.
«Мучуся, панотче,- рік Микола,-
Мучуся, та ні, не можу вмерти!» -
«Ну, не говоріть таке, Миколо!
Що вам конче нині смерті треба?» -
«Ой, панотче, це я добре знаю,
Та не те гризе мене і мучить.
Але гріх у мене, гріх на серці,
Непрощений, тим-то вмерти годі».-
«Що за гріх такий? Скажи, Миколо!
Адже ж тільки що ти сповідався! -
То хіба ще тайний гріх у тебе?
Що ж, я можу сповідь доповнити.
Вийдіть, люди!» -
«Ні, най не виходять.
Най до мене ближче всі приступлять.
Дивний се у мене гріх, панотче.
Я вже й сам не знаю, що з ним діять,
Як його з душі своєї збути?
Я його вже тричі сповідався.
Задля нього тричі йшов я пішки
До святого Йвана до Сучави,
Мене тричі з нього розрішали,
А проте він на душі й донині,
Ніби камінь, вчеплений до шиї,
Через нього й вмерти я не можу.
Ось лежу й гляджу в святеньке небо,
І мені здається, що хтось гнівно
Замика його передо мною;
Що там щось, мов темна-темна хмара,
Мені вгору стежку заступає;
Що на мні тут щось тяжкеє висить,
Мов торби, каміння й глею повні,
І не можу я ступити з місця.
Радьте що, панотчику поважний,
Поможіте душу облегшити!»
Ну, скажіть, що мав йому я радить?
Гріх якийсь його турбує душу,
Хоч його він тричі сповідався.
Може, сповідався він нещиро,
Затаїв подробиці найтяжчі,
І гризе той гріх його сумління?
«Вияви,- кажу йому,- Миколо,
Вияви свій гріх зовсім по правді».-
«Так, панотче, добре ви сказали,-
Та не тільки вам, і всім присутнім
Виявлю, чей серцю легше буде.
Сядьте, газди, гезде коло мене,
Слухайте, що буду повідати».
Сіли всі ми коло нього близько,
І при ньому також поставали
Три сини - три явори гірськії,
Дві невістки - дві гуцульські кралі.
А на небі власне перші зорі
Виринали, тихо миготіли.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.