Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Слухайте, мої сусіди любі! -

Так говорить, стогнучи, Микола.-

Сорок літ, а може, й більше тому,-

Я ще парубком гуляв. Як нині

Тямлю: день був літній, як сегодне,

По левадах бренькотіли коси,

А я гнав із Рабенця дарабу.

Як тепер її ще бачу: чвірка,

Напереді Лесь Гутюк при кермі,

Я при задній. Десь коло полудня

Ймились ми спочити в Ясенові.

На зарінку дітвори багато.

Ми собі дарабу причепили,

До шинку побігли поснідати,

Закусили, тютюну купили

Та й гайда дарабу кочувати.

На дарабі, як звичайно, діти

Бігають, з дараби в воду скачуть,

Плещуться - нам се не вдивовижу.

Най собі! Відбили ми дарабу,-

Діти всі на берег. Ба, дивлюся,

Назаді, коло моєї керми,

Хлопчик скулився… Вже не маленький,

Може, так дванадцять літ, тринадцять.

Скулився, сидить і не вважає,

Що дараба вже на бистру воду

Випливає: «Хло,- кажу до нього,-

Ти куди?» - «Я там!» - сказав недбало

Та й кивнув недбало головою

Вниз на Черемош, на мене навіть

Не поглянув, та й сидить спокійно,

Мов чогось у воду задивився.

Се мені також не вдивовижу.

Думаю: «Хлопчище провезеться,-

Певно, хоче на той бік дістаться.

А як схоче злізти, нам не штука

З бистрини на мілчу воду з’їхать.

Ну, а там нехай бреде сарако».

А вода під нами каламутна,-

Клявзу, бачте, в Шибенім пустили,-

Та проте і я, і Лесь, ми знали

Кожде місце, де злазити можна.

І стою собі, держу за керму,

Десь-колись у воду нею вдарю,

Люльку курю і мовчу, байдуже

Про хлопчище. Та бо мій хлопчище

Мовчки встав, не кажучи ні слова,

Закотив штанята по коліна,

На кінець дараби наблизився

І легенько, мов ніде нічого,

Звісив ноги, сам спустився в воду

І без голосу, без пари з рота

Щез безслідно в каламутній хвилі.

Сталось се так скоро, так неждано,

Так спокійно якось і природно,

Що я, глупо витріщивши очі,

Все те бачив, кождий рух хлопчини,

І не встиг сказати ані слова.

Зразу навіть я аж розсміявся,

Думав: хлопець, певно, плавле добре,

Хоче з бистриною побороться.

Та бо бачу: ні сліду хлопчини.

Може, за дарабу де вчепився?

Ні, не видно! Може, так нурця дав

І за хвилю вирине далеко?

Ні, не вирина! Дараба наша

Відплила вже шмат від того місця,

Але хлопця ні сліду, ні духу!

Тут мороз пройшов мені по тілі,

Так мені зробилось якось дивно,

Ніби сам я вбив хлопчину того,

Ніби сам зіпхнув його з дараби,

Ніби ніс в руках свою дитину

І нараз її у воду кинув.

І я з жахом позирнув на Леся,

Чи не бачив він, що за плечима

В нього сталося? Ні, Лесь спокійно

Кермою поскрипує своєю.

Потім ще я з більшим жахом глянув

На село, на береги, чи там хто

Не побачив, що тут в мене сталось?

Ні, дрімають береги на сонці,

Верби віття у воді купають,

Де-де з хат ще дим клубами в’ється,

Та на вулицях нема нікого,

Навіть діти з-над ріки побігли.

Відітхнув я, знов гляджу у воду,-

Вже далеко ми від того місця,

Але хлопця ні сліду, ні духу.

Але знов мені на серці стало,

Мовби хто вколов або гарячим

Жигалом до рани доторкнувся.

Страшно так чогось, аж в горлі душить.

Але з середини рівночасно

Преться слово на уста - не слово,

Але крик страшний, немов булькоче

І кипить у горщику замкненім.

Пережив я там такую хвилю,

Повну страху й дикої тривоги,

Яких мало хто переживає.

Перегнали вже ми Устєріки,

Де Черемош Чорний з Білим збігся,

І дісталися на більшу воду,

Де пливе дараба безпечніше.

І мені там стало спокійніше

На душі, я відітхнув глибоко,

Мов тягар який з плечей скотився.

Вчасно доплили ми до Вижниці,

За свій труд одержали заплату,

Накупили дечого для дому

Й досвіта, підночувавши трохи,

Рушили назад у наші гори.

Перейшовши із Вижниці в Кути,

Ми пішли гуртом досить великим

Серед жартів та розмов веселих.

Я в тім гурті був найвеселіший,

Мовбито вчорашньої пригоди

І зовсім зі мною не бувало.

Поки ми дійшли до Ясенова,

Весь наш гурт помалу розійшовся,

І ми з Лесем тільки два зістали.

Та коли ми наближаться стали

До шинку, перед яким учора

Ми свою дарабу припинали,

В мене знов мороз на душу вдарив,

І я боязно зирнув довкола,

Чи не йде хто, хлопця не шукає.

До шинку я ні за які гроші

Не вступив би, бо мені здавалось,

Що там зараз хтось мене пізнає

І спитає: «Де мій хлопець дівся?»

А в шинку мені було потрібно

Взяти ще горівки повну фляжку

Косарям. Ось попросив я Леся:

«Ну-ко, мой, візьми у мене гроші,

Йди в шинок, там полишив я фляжку.

Заплати шинкарці за горівку,

А я тут на тебе зачекаю».

Лесь привик мене віддавна слухать,

Гроші взяв та до шинку потюпав;

Та, як лиш від мене відвернувся,

Мене хтось мов прутом ззаду вдарив.

Вдарила така страшна тривога,

Що я, міцно заціпивши зуби,

Натиснув на голові крисаню

І дмухнув дорогою щодуху.

Я не біг, хоч чулося - летів би,

Але йшов і йшов, не оглядався.

Не було думок, ні тямки в мене,

Лиш перестраху чуття шалене!

І я йшов і йшов, не оглядався,

Аж у груді духу вже не стало.