Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Батьку! Батьку! Ох… Батьку!!!

Він не відповідав, тільки стиха казав малому:

— Не дивися під колеса. Дивись уперед. Ти ж, на велосипеді їдучи, не дивишся під колеса! От і тут не дивися.

— Батьку, прикраті! — мама вже ввійшла в постійний стан.

Тільки холодна морська вода зможе її вилікувати. Для цього треба якнайшвидше дістатися до моря. Та висадити малого зараз — це, по-перше, неправильно, а по-друге, неможливо.

Ми проїхали Корениху, опісля повернули праворуч — у напрямку Кам’янки. Це ще добре, що жодної машини нам не зустрілося. Бо було б їм! Мій малий уперто петляв по всій ширині дороги, не дивлячись уперед, а втупившись у той шматок шляху, що був одразу за капотом.

Ми проїхали ще півкілометра, і батько сказав, що час зупинятися.

— Нє, па! — заверещав Юрка.

— Не «нє», а так, — сказав батько. — А будеш верещати — ніколи за кермо не сядеш. Ясно я сказав?

— Ну, ще два кілометри! І все!

— Гаразд, — погодився батько. — Через кілометр зупиняємось. А ще одне слово — й зупиняємося відразу.

Малий замовк, бо зрозумів, що батько не жартує. Я також це зрозумів, але мені що? Я — не за кермом. Та і що швидше він сяде до мами, то більше залишиться проїхати мені. Я почав стежити за показами приладів: коли ми проїдемо кілометр. А батько не стежив. Малий проїхав іще два кілометри, й то була просто мука. Він не об’їжджав маріанських западин і джомолунгм, при тому знову шалено крутив кермо, так що всіх нас кидало з боку на бік. Одного разу я ледь не вилетів у вікно. Нарешті батько вимкнув передачу і пригальмував.

— Шо таке? — заволав мій малий. — Я ще кілометра не проїхав!

— Два проїхав, — спокійно сказав батько. — Вилазь.

— Па! Ти сказав, що ще кілометр!

— Ти арифметику вивчаєш? — спитав батько. — Поглянь!

— Та стільки й було! — істерично горлав малий, і то вже був перебір, як у картах.

Я, звісно, мовчав, але роздратування від цього тільки наростало. Тож коли ми з батьком помінялися місцями, я повільно відпустив зчеплення, а газу дав добре, і машина смикнулася, гавкнула й замовкла.

— Вовка! — сказала мама.

Малий пирхнув. Тихенько так — тільки щоб я почув. Це я вмовив батька дати йому кермо, коли ми виїжджали з Варварки (якщо хтось забув). З другої спроби я дуже плавно і швидко рушив. Я поїхав! Без татової ноги на педалі. Без його рук на ручці перемикання передач! Машину перестало трусити і кидати з боку в бік. Ми доїхали до татарського журавля — старезної криниці, біля якої ніколи не зупинялися, тому й не знали, чи є в ній ще вода. Я мимоволі пригальмував, коли ми її минали. І зрозумів. Я чітко сформулював запитання, яке маю поставити батькові. Тільки не тепер. Потім, коли поруч не буде мами та мого малого. Щоб не відповідати на силу-силенну інших запитань, які можуть мої міркування тільки звести на манівці, але ніяк не вивести на прямий і асфальтований проспект. Мама і малий замовкли, мовби шпигуни в радянському таксі. Їм би і треба було щось розвідати, але вони усвідомили, що це неможливо зробити без того, щоби бути остаточно викритими. Батько мені також нічого не підказував, бо навіщо? На ГАЗику рушати важко, а їхати — ох як легко! Чумацька криниця, як її називав мій батько (а я був упевнений, що вона татарська криниця, бо не могло в ті часи бути окремих криниць для чумаків і татар: то був один світ і одна вода на всіх), навела мене на думку. Я вже знав, що єдиним сенсом сьогоднішньої поїздки є тільки одне запитання, яке я мушу поставити батькові тоді, коли поруч не буде ні мами, ні мого малого. І тільки за умови, що він мені неодмінно відповість, бо інакше все взагалі втрачало сенс. І запитання, і сьогоднішній день. І от ніхто, крім батька, мені відповісти не міг.

Я їхав за кермом до самої Кам’янки, яку подумки звик уважати Чимирнаком.

— А оце село Кам’янка, — як завжди, почав розповідати батько. — Раніше називалося Ончикрак. Тут колись був повіт. Тобто райцентр.

Ми цю історію знали напам’ять. Однак батька ніхто не уривав, бо воно собі дорожче.

— У нас у Дмитрівці була така баба Хвеська. Стара, як лиман. Ледве ходила. Вона мала одну ногу коротшу за другу. Люди казали, що то татари їй від’їли шмат ноги за те, що намагалась утекти з їхнього полону. Брехня, конєшна: не могла вона так довго жити. Але ясно: стара була, як чумацький журавель. А повіт — ну, райвиконком — був у Кам’янці, в Ончикраку. Ото бачу колись іде баба Хвеська, шкандибає, ледве ногу волочить. «Звідки це ви бредете, бабо?» — питаю. «Та з Чимирнака», — каже. «А чого це вас так далеко носило?» А то ж десять кілометрів в один кінець! З її роками та з її ногами! «Та по кодумента ходила», — відповідає.

Я усміхнувся, вдаючи, що дуже заклопотаний кермом. Мій малий ззаду не засміявся. Тільки мама прокоментувала:

— Ох, старе — що мале!..

А я подумав, що от же ж татарська назва Ончикрак не прижилася. Навіть якби село не перейменували на Кам’янку, все одно би те слово не прижилося. Чимирнак — та й годі… А криниця лишилась.

— А вода в тій криниці є? — спитав я батька.

— Ну… — завагався він. — Відра на журавлі нема. Щоби перевірити, треба привезти зі собою відро, приладнати до журавля, й тільки потім… Я не робив такого експерименту.

«А я би зробив», — подумав я. Та не сказав нічого. Бо в мене — не відомо, з якого дива — був на думці зовсім інший експеримент…

На морі все було так, як я і передбачав: жарко, мухи, медузи у воді, нудно. Єдине, що там було добре, — це саме море, хоча вода не така й тепла, щоби з нього не вилазити. Та і що там — у тій воді — так довго робити? Ну, поплавали, пооббризкувалися, попірнали… Максимум півгодини.

До того ж і самому побути у воді неможливо. Батько нічого не казав, робив це ніби випадково, та завжди перебував у воді, коли я чи малий заходили в море далі, ніж по коліна. Охороняв. Ненав’язливо. Дивно: в річці ми можемо, цілий день хлюпатися, запливати, куди хочемо, ходити на будь-який