Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Традиція вже така склалася чи що, але шинок знову зустрічав Нестора тишею. Хоч би один відвідувач під столом завалявся... Порожньо, як вимело всіх. Тільки Лейба не спав, звично опустивши голову на руки, а похнюпившись сидів за шинквасом, підпираючи кулаком те місце, де у звичайної людини щоки. Бо, незважаючи на хлібне місце, був корчмар неймовірно худорлявим. Як жердина. Одягни на неї лапсердак, прикрась верх пейсами, і в темряві зразу не відрізниш.

— Що ж ти, молодче, сумний та не веселий? Чого… — зам'явся Нестор, поглядаючи на прикриту маймуркою рясну лисину корчмаря, і підбираючи відповідне слово. — Чого розумну голову повісив?

— Га? — опритомнів Лейба. Подивився на відвідувачів і радісно схопився. — Пане запорожець! Який же я радий! Хвала богу! Недаремно моя Циля ту плітку по місту пустила. Допомогло.

— Яку ще плітку? — вліз у розмову Остап Комар. — Ні, те що у твоєї жінки язик шо помело, про те вся Сміла знає… Але до чого тут мій зять?

— Нічого про вашого зятя не скажу поганого, пане Комар, — змахнув руками Лейба. — Швидше за все, це гідна людина, раз ви її в сім'ю взяли, а кожен знає, що Комари — рід справний, серйозний. Як то кажуть, ні церкву, ні корчму боком не минають. А Циля моя он тому славному молодцю допомагала. Я так їй і сказав, що хочеш патякай, але щоб усі молодиці в місті знали, що неправий суд вершиться. Невинну людину в зашморг запхнути хочуть. Ось вона й постаралася. А що? І людям користь, і бабі — втіха.

— Тпру, пане Лейбо! — підняв руку Нестор. — Не поганяй так швидко. А то я за твоїми думками та словами не встигаю...

— Це тому, що ми розмовляємо стоячи… — ствердно кивнув корчмар. — Хто ж розумні розмови на ногах веде? Для цього тілу треба надати належного положення, щоб голова, значить, ні на що більше не відволікалася. Запрошую до столу. Сідайте, гості дорогі. Зараз усе буде. І розмова, і до розмови ... Усе як годиться.

— За стіл, так за стіл… — підтримав Остап. — Добре кажеш… У ногах правди немає…

Чоловіки зняли кожухи, повісили їх на стіну і повсідалися за найближчий стіл.

— Усе, як зазвичай, пане Комар? — уточнив Лейба, ставши поруч. — Капусточки квашеної, грибочків солених, рибки копченої і …

— Глек квасу, — закінчив Комар.

— Звичайно ж, і квасу! — повторив за інерцією корчмар, клацнувши пальцями, даючи знак синові, щоб підносив. — Тобто як квасу? Пан Остап обмовився. Горілки?

— Ні, ні, Лейбо, це ти мене не плутай, — помахав Комар пальцем. — Не забув, що сьогодні ще піст перед Різдвом? Отже, нічого скоромного не можна. Гріх ... У Писанні сказано, щоб у ці дні нічого м'ясного і масного, значить не споживати. Це перше. А друге, — ми з зятем сьогодні вже й так добряче почастувалися.

— Так ото ж бо! — з переможним виглядом вигукнув корчмар, який мав у цьому питанні неабиякий досвід. Не перший випадок, так би мовити. Лейба обвів рукою вже накритий стіл, де серед полумисків упевнено, немов тут його звичне місце, стояв літровий штоф. — І де пан Комар бачить скоромне? Капуста масна? Гриби? Чи, може, горілка?

— Ні, — підозріло подивившись на пляшку, хитнув головою Остап. — Горілка не може бути масною. Це ж не холодець.

— От! А я про що? Значить, Писання не забороняє її споживати.

— Гм… — почухав потилицю Остап. — Наче все вірно, але щось не так… Відчуваю каверзу, тільки зрозуміти не можу в чому?

— Це тому, що на сухо, — безапеляційно промовив Лейба. — От перекинете чарочку, пане Остапе, так у голові миттю просвітліє.

Нестор дивився на усе це лицедійство з посмішкою і мовчав. Що майбутній тесть не пияк він бачив — у руках п'яниці таке господарство не втримається — а що погуляє нині трохи понад міру, то й нехай. Запорожець і сам із задоволенням ще з десяток чарок перекинув би, якби не збирався визнати в Лейби таємницю Степанової балки і захованого в ній басурманського скарбу. Тому не перешкоджав, а навпаки — запросив шинкаря скласти компанію.

Випили по одній, по другій... похрумтіли капусткою та грибочками.

— То що ти, Лейбо, там про плітки говорив? — згадав Остап. — Про що твоя Циля нашим бабам у вуха дула?

— Що невинного страчувати хочуть…

— Ось ти і попався! — Комар простягнув руку, схопив корчмаря за відліг лапсердака і потягнув через стіл до себе. — А звідки ти, псяюхо, як знав, що він ні в чому невинний? І взагалі, що Марічка жива? Якщо ми про це нікому не говорили? Зізнавайся, іродове сім'я! Це ти хату Оробця спалив?

— Тихо, тихо, батьку, — Нестор підхопив збитий ліктем штоф. — Відпусти господаря. Нічого він не палив. Я коли із хутора їхав — вогню ще не було. А як у Смілу приїхав — Лейба стояв за шинквасом. А раніше за мене він ніяк не встиг би обернутися.

— Гм… — Остап відпустив корчмаря. — Звиняй, коли так. Але все одно незрозуміло.

— Монисто… — промовив Лейба, поправляючи одяг.

— Яке ще монисто? — не второпав Комар.

— Пан запорожець шукав золотаря, щоб справити намисто вашої доньки. А якби він був палієм, то хіба почав відразу демонструвати всім прикрасу, зняту з убитої молодиці? Та ще й не для того, аби продати, — а був готовий платити золотом за ремонт.

— Золотом, кажеш? — перепитав Остап.