Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
—І що ж далі? — виказав я цікавість.
— А нічого… — пирхнула блакитношкіра та вінценосна представниця фауни запорізьких плавнів. — Нічого було стріляти.
— Не зрозумів?
— О! А я начебто по-нашому говорю… Стріляти, кажу, почав. Стрілами… — жаба, як недоумкуватому, тицьнула мені під носа стрілу. — То ж боляче! А головне, за що? От русалки його в трясовину і заманили. Ну, а від кікімори ще ніхто не втік.
— Втонув?
Царівна-Жаба підозріло подивилася на мене.
— Певно, піду я… Щось ти, наче не в собі, козаче. Приляж, поспи… Погоні не бійся… Напущу на острівець туману, ніхто не знайде і не потривожить. Відпочивай…
Прокинулися ми з Олесею одночасно, коли сонце вже торкалося ногою обрію, наче пробувало чи можна на нього ступити. Протер очі, хлюпнув на обличчя водою, озирнувся… Біда з тою нежиттю. То появиться, то щезне. А ти гадай потім — було, не було? Одне точно — плавні затягнуло таким густим туманом, що на віддалі випростаної руки уже все бачилося, немов у молоко занурене. От тільки само воно так зробилося, чи Царівна-жаба допомогла.
А з іншого боку, чи не однаково? Головне, доки туман не розвіється — шукати нас марна справа.
Цю новину ми відсвяткували шматком сиру, одним коржем на двох і декількома жменями води. Для різноманітності — Олеся напоїла мене, а я її. Не обійшлося без жартів, але все відбувалося наче саме по собі, а в цілому Олеся залишалася натягнутою, мов струна. Як полохливий заэць, що завжди готовий при найменшому шереху підскочити і задати драпака.
— Кошовий сказав, ти родом з Рогатина? — я розумів, що мовчанки дівчина довго не витримає і накоїть дурниць. Лишень уже не таких приємних, як неочікувані та надмірні любощі. Найстрашніше, з чим доводиться боротися кожному втікачеві — це не погоня, а страх невідомості. Не знаючи, що відбувається, уява малює найгірше, і людина власними страхами доводить себе до нервового зриву.
— Якщо не хочеш, можеш не розповідати. Але я подумав, якщо вже звела нас доля, то варто хоч трохи більше дізнатися одне про одного. Рогатин — це де? Далеко звідси?
— Так... — обличчя Олесі накрила хмарка печалі. — А ти що, з Сірком розмовляв?
— Куди мені... — я вирішив трохи занизити рівень обізнаності. Нехай сама вибирає що говорити, а про що промовчати. — Всього лише поруч стояв. Коли Полупуд до нього ходив. Потім згадали про мене і прогнали. Я навіть половини їхньої розмови не чув. Знаю тільки, що тебе з усією родиною у неволю продали.
— Так... — дівчині не хотілося згадувати минуле, але і тримати в собі — важка ноша. Не кожному під силу. Видно було, що ще трохи, і вона викладе все як на сповіді. Але щось таки утримувало дівчину від цілковитої відвертості.
Гаразд, почну з себе. Жодних проблем. Я зі своєю легендою практично зрісся. Тим паче, вона у мене універсальна на всі випадки. Не підкопаєшся. І на співчуття тисне, що теж важливо в подібній ситуації.
— Тобі хоч є що згадати і кого шукати, — підпустив у голос печалі. — А я... один, як перст, на всьому білому світі.
— Невже всі рідні померли? — Олеся ще більше засмутилася. Покивала співчутливо і уточнила, приміряючи чуже горе до власної долі. — Загинули?
Ох, як негарно обманювати довірливу дівчину, але ж не заради користі.
— У тому й біда вся, що не знаю. Я ж казав... Після поранення в голову нічого не пам'ятаю. Ні хто я, ні звідки родом. Навіть як звати і то не відразу з’ясувалося. Як би Полупуд не допоміг, може, і не пригадав би. Хоча, якщо чесно — іноді, ні-ні та й думаю. А що, як мене не Петром звати? Просто Василь це ім'я першим вимовив, я і вирішив, що воно моє. А Петром міг бути мій батько чи брат.
Дівчина помовчала, потім замислено промовила:
— А може, навпаки — пощастило тобі? От що гірше? Знати і пам'ятати, як у жахливих муках вмирали твої рідні, чи вважати їх живими, але не знати, де вони?
Ще трохи помовчала і сама відповіла.
— Я б вибрала не знати... Тільки б живими залишилися. Ти думаєш, я своєю волею в Січ полізла? А згоди ніхто не запитав. Поставив псячий син мене перед молодшими сестричками і сказав: «Вибирай — їхнє життя або твоя покірність. Скажи «ні», і я просто зараз їм голови відріжу, наб'ю соломою і у тебе в кімнаті на полиці поставлю... Скільки житимеш — стільки й милуватимешся»
З кожним словом розпука у голос бриніла все голосніше, ось-ось зірветься на крик. Довелося обняти і притиснути так, щоб дівчина говорила мені в пазуху.
— Скажи, що б ти зробив? Як вчинив?
— Твоя правда, — я ніжно погладив Олесю по голові і тремтячих плечах. — Ніхто б не зміг встояти. Життя рідних — та ціна, яку навіть найвідважніші заплатити не можуть. Це ахіллесова п'ята кожної нормальної людини. Тож, не осуджуй себе. Що б не довелося зробити, заради їхнього порятунку, все попроститься. Якщо не людськими законами, то вже на небесах напевно зрозуміють.
Дівчина притихла, слухаючи.
— Думаєш, чому козаки бурлаками живуть і жінок на Січ не пускають, під страхом смертної кари? Саме для того, щоб у ворога не було над ними влади. Щоб нічого не можна було запропонувати воїну такого, що змусило б його зрадити віру чи товариство.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пливе човен - води повен, Олег Говда», після закриття браузера.