Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З середини 2000‑х Олександр Бобков уже контролював Будьоннівський та Пролетарський райони, в яких устиг обзавестися бізнесом та приватизувати деякі цінні активи. Але цим ареалом інтереси Бобкова не обмежувалися. Його мета була набагато більш амбітною — він мріяв підім’яти під себе весь Донецьк та стати мером міста Близькі до Бобкова люди розповідали, що його надзвичайно надихав приклад Януковича Бобков був людиною такого ж складу — великий, недорікуватий дядько з кримінальним загартуванням, класичний «господарник». Дивлячись на Януковича, він розумів, що на Донбасі такий типаж користується попитом, і розраховував злетіти на самий верх. Але здійснитися цим планам заважали інтереси негласного господаря Донецька — Ріната Ахметова, у якого вже був свій мер, і який не збирався змінювати його на Бобкова.
«У «Бобіка» була ідея–фікс — пост мера Донецька, — розповідав Владислав Дрегер. — Був період, коли мер Донецька Олександр Лук’янченко серйозно хворів і не хотів іти на новий термін. Однак Рінат Ахметов наполіг, щоб він усе–таки пішов на вибори. Бобков знав про цю ситуацію, вичікував і розраховував стати мером замість Лук’янченка. Готуючись до цього, він домігся свого призначення на пост голови Донецької міської організації Партії регіонів. Формальне рішення про висунення кандидата на пост мера Донецька від ПР мала ухвалити міська партійна організація, і тому Бобков застовпив пост її голови як гарантію свого майбутнього мерства. Тоді стався один курйозний випадок. У 2005 році Борис Колесніков трохи посидів у СІЗО і після звільнення намагався, про всяк випадок, менше перебувати в Україні. Його сім’я жила в Москві, сам він теж більшу частину часу проводив у Росії. У 2006 році в Україні були місцеві вибори, напередодні яких Бобков пішов на відкритий конфлікт із людьми Ахметова. На міській конференції ПР він, користуючись відсутністю Колеснікова, за своїм бажанням затвердив список кандидатів до міської ради. На початок цього списку Бобков поставив своїх людей, а в кінець — людей діючого мера Лук’янченка (читай — Ахметова та Колеснікова). Себе ж Бобков висунув кандидатом у мери Донецька від ПР.
Лук’янченко перелякався того, що відбувається. Він кинувся телефонувати Колеснікову, який тоді був якраз в аеропорту. Колесніков терміново приїхав на конференцію вже після того, як вона закінчилася, і зажадав переголосувати результати. У підсумку список перевернули з ніг на голову, і люди Лук’янченка знову опинилися в перших рядах. А Бобков так і не був затверджений кандидатом на пост міського голови».
Бобков був ображений таким ставленням. Він добре проявив себе на виборах 2004 року у Донецьку, коли працював на результат Януковича на своєму окрузі, і вважав, що має отримати за це нагороду.
«Віктор Янукович приїхав тоді до Донецька для зустрічі з активом у прес–центрі готелю «Шахтар». Я сидів на зустрічі в першому ряду з Олександром Хряковим. Здається, Володя Молчан тоді встав і сказав: «Вікторе Федоровичу, сьогодні все–таки ми не вважаємо, що програли. Вся боротьба — ще попереду, але в разі розподілу мандатів і крісел ви не забудьте тих, хто стояв на барикадах, зокрема й Олександра Бобкова». Віктор Федорович відповів: «Бобков — герой нашого часу, і ми всіх героїв будемо пам’ятати». Але я так і не потрапив до списків Верховної Ради, не запросили мене і в члени Кабінету Міністрів, коли його очолив Віктор Янукович, не підтримали мене і в кандидати на пост мера Донецька», — пізніше ображено скаржився Бобков в одному зі своїх інтерв’ю.
Після принизливого для Бобкова інциденту на партконференції почався його конфлікт із крилом Ахметова. Як і всі інші конфлікти у середовищі регіоналів, він протікав не публічно, але в місті знали про напружені відносини. У якийсь період Бобков навіть ходив у бронежилеті, побоюючись замаху. Щоб насолити «ахметівським», він почав збивати їхнього ставленика — молодого секретаря Донецької міськради Миколу Левченка, на місце якого націлювався сам.
«Протистояння Бобкова та Левченка почалося після того, як Левченко став секретарем міської ради. Бобков теж претендував на цю посаду, тому їхній конфлікт набував іноді неймовірних форм. Дійшло до того, що на виборах президента у 2010 році на окрузі Левченка, де він відповідав за результати, за наказом Бобкова всі ручки на дільницях було замінено на ручки з чорнилом, що зникає. Це був відчайдушний крок. Регіоналам тоді була віддана жорстка команда — забувати на виборах усі внутрішні чвари і працювати на результат Віктора Федоровича. Бобков проігнорував цю команду і вирішив зірвати вибори на окрузі Левченка, щоб підставити свого суперника. Однак, у своїй схемі Бобков прорахувався. На окрузі Левченка була інша система фальсифікацій. На відміну від Бобкова, він не вкидав бюлетені в урни, а просто фальсифікував протоколи, вписуючи в них потрібний результат. У розумінні Бобкова, ручки зі зникаючим чорнилом зіпсували бюлетені. Але для Левченка взагалі не мало значення, що в урнах. Він вписував у протоколи цифри, які не залежали від кількості голосів. Тому план Бобкова в результаті не спрацював», — розповідає Владислав Дрегер.
Після перемоги Януковича на виборах Донецьк одразу ж став ареною протистояння між представниками команди президента («сім’єю») і людьми Ахметова–Колеснікова. Область вирішено було поділити у такий спосіб: губернатор — від Ахметова, голова облради — від Януковича. Швидко оцінивши нові реалії, Бобков зблизився з «сім’єю» і незабаром став одним із головних стовпів команди Януковича на Донеччині, адже в останнього не було такої довгої лави запасних, як у Ахметова. На знак подяки за підтримку Бобкову віддали сміттєвий бізнес. У той час вивезенням сміття у місті займалася компанія «Грінко Дон», але її швидко витіснили з Донецька, а на її місце зайшло підконтрольне Бобкову ТОВ «Громада». Та влада в місті, як і раніше, належала Ахметову. Бобков господарював лише в себе на Будьоннівці та у сусідній Пролетарці. Ці периферійні райони наче символізували ту периферію політичного життя, на яку був витіснений «Бобік».
На парламентських виборах 2012 року знову повернулася мажоритарна система, і Бобкову дістався 41‑й округ, який охоплював підконтрольні йому райони Донецька.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
