Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Винярський, як завжди непоголені й непричесані, в наполеонівському мундирі, накинутому абияк на піжаму, виглядали на добре похмільних. Гість Богушів, ветеран тисяча вісімсот дев’ятого, мали резиденцію на седлиському дворі вже третій чи четвертий рік і рідко бували не напідпитку. Виглядало на те, що доживуть уже в Седлиськах свої дні, а лишилося їх, певно, немало, бо вельможний пан Богдан не набагато були старші від Вікторина.

У рідних краях, десь під Любліном чи під Брестом, ніщо на Винярського не чекало, окрім царської в’язниці, а потім шибениці або етапування на Сибір. Не приховували також пан Богдан, що родина охоче позбулася його як скандаліста, азартного гравця й п’яниці; з родиною, як відомо, добре лиш на портреті виходять, так, авжеж. Пан Богдан не шкодували. Австрійська захоплена територія веселіша від руської, та й вино має краще, бо з Угорщини.

Саме такого мадярського наказали подати собі до сніданку.

— До сніданку? — здивувалися пан Вікторин.

— Ну, а що? Полудень вже минув, то можна й випити. Яйця стигнуть, їж. — Винярський узялися наминати сніданок, пильнуючи, щоб теплі страви не вистигли, а холодні — занадто не перегрілися.

Вікторин Богуш їли поволі, наче губилися в безлічі ножів, виделок, тарілочок, полумисків, серветок та інших столових причандалів. Здавалося, що призначення кожного предмета мусять вигрібати з чужої, а не своєї пам’яті. Мали при цьому несхитне враження, що надто того всього багато, що достатньо було б миски, кухлика й дерев’яної ложки. Мусили замислюватися над кожним рухом і кожним словом, що було, однак, не так і важко, бо пан Богдан їли й говорили, бризкаючи навкруг слиною і дрібочками їжі, не зважаючи на те, слухають його Вікторин чи ні.

Коли прислужниця подала вино, Винярський ковтнули, скривилися й шпурнули в дівку келихом. Дівка крикнула, червоне вино хлюпнуло на її сукню й на турецький килим. Служниця швидко похопилася й почала вибачатися, хоч і не знала, за що.

— Щоб це мені було останній раз! — рикнули пан Богдан. — Тьху, що ти собі думаєш, що я не відрізню мадярське від якоїсь там квасноти з-під Ясла?

Дівчина заплакала, ще раз вибачилася й стрімголов вибігла з їдальні.

— Це було угорське вино, любий мій, — озвалися пан Вікторин. — Ясельське ти випив не так давно разом із паном Преком. Обидва при цьому вихваляли його незрівнянний смак і аромат, і що тим оте вино краще, що наше, польське. Пам’ятаєш?

— Ні, — набурмосився шляхетний гість. — Як би я міг пам’ятати, якщо ми обидва з Преком були п’яні? Сп’яну чоловік чого тільки не говорить.

— П’яні ясельським вином. Майже тиждень пили його.

— Ба!

Служниця, у все ще заплямленій вином сукні, повернулася з новою пляшкою, налила до келиха, після чого посипала килим сіллю й узялася витирати його намиленою ганчіркою.

— А до Анулі будь поблажливіший, вона всього лиш третій день на службі.

Обоє подивилися на Вікторина: дівчина з вдячністю, а пан Богдан як на якесь чудисько.

— Ти що, розум втратив? Хамів треба трактувати по-шляхетському. Особливо зараз, коли часи важкі й недобрі, коли нас топче чобіт загарбника. Попустиш хамові, він одразу брикати почне. Про Хмельницького чи про Костку Наперського забув?

— Обидва з родів кращих, ніж твій чи мій. А зрештою, то було давно.

— Але бунт у Шевлах — то вже ні! Наші батьки були вже тоді на світі. А все через те, що шевельським хамам король панщину простив. Дай блосі сідало! Я не розумію тебе. Гадаєш, що Шевли далеко? Що Литва далеко? Та хай буде й на кінці світу, але хам усюди той самий. Ланцюг на два кільця лиш послабиш, і тут же з’явиться якийсь Анджей чи Якуб, готовий кусати як пес і готувати бунт.

Вікторин приглядалися до схожих на хмарки візерунків, які утворювали вершки в каві, і не відповідали. Голова боліла, наче зіштовхувались у ній два голоси. В ній плуталися суперечливі спогади немов двох різних життів, а найвиразнішим з усього був образ лісової долини — і змії.

Приклали руку до грудей. Серце калатало як скажене. Може, від тієї кави. Міцна.

— Агов! Щось ти сьогодні якийсь зажурений, Вікторине, — сказали Богдан. — А бодай йому, я вже тебе розрухаю! Влаштуємо собі сьогодні полювання. З собачками. І вечір за картами й горілочкою. Зіграємо у віст.

— Удвох?

— Аги, і правда. Ну, то завернемо в Селець, заглянемо до Преків. Що ти на це?

Вікторин нічого на це. Помалу до нього доходило, що ніякий він не Вікторин, ба навіть ніякий не пан, що він зовсім не в множині, а в однині, до того ж дуже самотній. І що хоч і крутяться в його пам’яті якісь спогади Вікторина Богуша, а тіло має його звички й залежності, але він сам зветься зовсім інакше.

Богдан Винярський були великим любителем ловів, тому саме вони зайнялися приготуванням. Вікторин шукав собі місця в знаних і не знаних закамарках двору, але коли пан Винярський до чогось бралися, то цілий двір стояв на голові, і навіть у кабінеті не міг пан Богуш знайти спокою.

Ти ж саме цього хотів, подумав він. Пізно вставати, їсти скільки влізе й пити ще більше, розважатися й полювати, ну, просто жити як пан. Звикнеш. Навіть до імені Вікторина звикнеш. Ім’я як ім’я, кілька звуків, які нічого про людину не кажуть і ніяк її не визначають.

Шукав, зрештою, Вікторин не тільки спокою. Блукав навколо дому, шукаючи слідів тієї, від якої почалася вся ця історія, і зміїне серце тремтіло у нього в грудях від думки про цю зустріч. А однак, що більше блукав, то більше набирав певності, що не знайде її. Не було в Богушевім дворі слідів тієї розбуялої зелені, яка пожирала його минулого року. Плющ і вістерія спиналися тільки по північній стіні, а по саду стелилася спокійна, молода осінь.

Що більше — у тих клаптях пам’яті, які належали справжньому Вікторину, не вдавалося віднайти найменшого сліду тієї, яка колись прийшла з луки, що пахла золотушником; тієї, яка змусила розквітнути сумний гойхауз у задній частині дому Кольмана; тієї, яка заради примхи перевернула догори дриґом життя молодого Куби Шелі. Міг, однак, переходити в осінь Богушів сад, але ім’я Мальви не зів’яло і не засохло в спогадах хлопця.

Вікторин повернувся в дім і крутими східцями видерся на горище. Заходили сюди рідко, видно, навіть слуги давно сюди не заглядали, бо дерев’яні