Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Пан Богуш зиркнув на розлогий простір горища. І відразу позадкував.

Усю підлогу горища покривали поплутані, наче змії, виткі рослини, мертві, наїжачені голками, з листям сухим і крихким, як облатки. Було темно, і тільки снопи запиленого світла падали через три низенькі брудні віконця.

Але все одно серед тих рослин і серед того мороку Вікторин одразу помітив згорбленого старигана на стільці. Старий, оброслий мохом і вкритий павутинням, нагадував понурого святого, вирізаного з дерева. Проте ледве Вікторин висунувся з діри в підлозі, дід підняв важкі від цвілі повіки й зарипів дерев’яним голосом:

— Хто ти? Ти не мій син!

Ну, і Вікторин чкурнув, грюкнувши за собою лядою.

Полювання, влаштоване паном Винярським, вдалося не вельми. Вересневий пополудень, хоч ніби й сонячний, кусав неприємним вітром, а розпорошене в брудних хмарах світло кололо очі. Руді хорти бігли попереду, спершу через буковий ліс, пізніше зарослим блідо-жовтою травою плаєм, полошачи то фазана, то зайця. За хортами, обережно, щоб не потрапити випадково на лінію пострілу, бігли слуги, погукуючи, галалайкаючи й пробуючи підігнати того фазана чи зайця до пана Богдана. Винярський стріляли, промахувалися, попивали вино з бурдюка й безперервно горланили. Бахнув і Вікторин зо два рази: раз у перепела, другий раз у невідомо що, бо зашмигало в кущах і зникло. Може, була то сарна, а може, ні. Обидва рази промазав. Таке бахкання було б, може, і приємним, бо давало почуття влади й сили, а це завжди приємно — якби тільки пан Богдан хоч на мить замовкли.

До Сельця, до маєтку Преків, вони дісталися вже добре після смеркання. Преки жили в садибі не надто великій, не надто малій, і дім цей відкритий був для всіх добре народжених, а особливо для ветеранів тієї чи тієї війни. По дорозі вони вполювали курку, п’ять качок, горностая, який при ближчих оглядинах виявився котом, а також трьох собак, у тому числі — випадково — одного власного. Хоча й не було чим хвалитися, але принаймні не з’явилися в гості з порожніми руками. Псів і кота, ясна річ, покинули десь у кущах.

Францішек Ксаверій Прек зі своєю матір’ю Амелією прийняли обох панів гідно й по-шляхетському. Старшого пана Прека гості в домі не застали. Відколи-бо неподалік проклали залізничну колію, він мав звичай відбувати для власної втіхи довгі подорожі. Сідав у потяг і їхав через Краків до Відня, а бувало, що й далі. Ці вояжі тривали іноді кілька днів, а іноді кілька тижнів, і Прек їх жодним чином не планував. Бувало, що він присилав листи з Парижа, Ліона або Петербурга.

У тому, що він подорожував, не було нічого дивного: демон мандрівки долає не одного. Але те, що подорожував сам, без слуг і купи скринь, з однією маленькою валізкою — саме це принесло йому в товаристві славу ексцентрика, тобто, простими словами, дивака.

Тим часом пан Винярський втішилися на звістку, що старого немає вдома. Казали-бо, що пані Амелія має велике вподобання до національних героїв, а у Францішека Ксаверія з батьком спільним є тільки прізвище. З цією думкою перед виїздом пан Богдан старанно виголили підборіддя, вичесали вошей з бакенбардів і пригладили долонями наполеонівський мундир, під який одягли чисту сорочку.

Одразу після привітань сіли за карти. Грали у віст спокійно, всі четверо; так, пані Амелія теж. Винярський розійшовся й хотів підняти ставки, але молодий пан Прек ґречно пригадали йому, що наполеонівський ветеран віддавна вже голяк і голодупок, бо програв уже в карти весь маєток разом із родинним гніздом, і то принаймні двічі. Так він сказав або радше написав на гарній карточці, бо пан Францішек Ксаверій від дитинства був німим і начебто глухим. Начебто, бо те, що йому казали, він розумів безпомилково, може, з рухів губ, а може, якимось іншим, йому тільки відомим чином. Розумів усе, хіба що якраз не хотів розуміти. Міг також показати все жестами, так що одразу ставало, про що йому йдеться. Повідають, що цитував у такий спосіб навіть байки Красицького, а також великі фрагменти «Пана Тадеуша».

Вікторин був вдячний молодому Преку за це зауваження. Спогади справжнього Богуша не стосувалися карт, а віст був грою панів, і в корчмі Кольмана хами в неї не грали. Не знаючи добре правил, Вікторин грав по-дурному й постійно програвав, а всі ж чули розповіді про шляхетних панів, які за одну ніч могли розтринькати нагромаджений кількома поколіннями маєток.

За столом таким чином більше пліткували, ніж грали, а перед тут вів Францішек Ксаверій, який попри німоту був незрівнянним пліткарем. Тож довідався Вікторин, серед смішків та пересмішків, хто з ким і скільки разів, а також і про значно небезпечніші справи, наприклад про повстання проти царя, плановане поляками з Конгресового королівства. Начебто навіть якийсь Дунін-Борковський, молодий письменник і демократ зі Львова, вибрався недавно до Відня й зажадав, аби кайзер підтримав польську справу й прислав війська, щоб допомогти полякам у цій боротьбі, і при оказії домагався нового визнання незалежності Речі Посполитої. Кайзер, хоча й був недоумкуватим, мав час від часу lucida intervalla[9] і ухвалював часом дуже розсудливі рішення. Тож здивувався він жаданням Борковського й відіслав його з нічим.

Задумувалися явно і відверто, чи і в Галілеї варто було б виступити проти кайзера, бодай з тієї причини, що він не дослухався до слушних аргументів львівського демократа. Проти кайзера, влада якого над народами дана йому від Бога! І зовсім не зважало вельможне панство, що слуги все чують.

— Чи ти здурів, Вікторине? — здивувалися Богдан Винярський, коли Богуш обережно звернув на це увагу. — Це ж хами. Бидло. Їм вистачить, аби мали що їсти й відчували над собою панську руку. А хоч би й скаржитися захотіли — то кому? Намісникові хіба що у Львові, ги-ги-ги!

— Це якраз правда, — жестами показав Прек. — Згідно із законом, селяни можуть скаржитися на поміщиків окружному старості або до відомства намісника у Львові.

— Львові-срові. Вибачайте, вельможна пані. Граймо.

І вони грали, але без особливої охоти. Богдан більше загравали з господинею, ніж грали, Францішек Ксаверій весь час правили про політику й скандали в ближчому й дальшому сусідстві, а Вікторин послався на головний біль і невдовзі пішов до приготованої для гостей спальні. А крім того йому зробилося недобре, бо Преки почастували його якоюсь дивною горілкою, жовтавою і різкою, наче не до кінця відігнаною, яку Прек-батько начебто привіз із далекої