BooksUkraine.com » Публіцистика » Записки Полоненого, Олекса Кобець 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

52
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Записки Полоненого" автора Олекса Кобець. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 102
Перейти на сторінку:
прикладів), а далі просто рве і пхає в рот потоптану, запорошеними солдатськими чобітьми, траву.

Я бачу, що Коваленко зовсім необізнаний з фізіологією людського організму. Я бачу, з якими неймовірними муками він намагається пережувати зовсім не для його зубів припасовану їжу, як йому сльозяться, червоніють, вилазять на лоба очі. Я відчуваю, як Коваленкові нудно, бачу, як кожної хвилини його рве, але в мене стільки накипіло злості і на війну, і на п’яного капітана Орло, і на ляйтенанта, плюгавого хлопчину, що так болюче образив льоноволосу дівчину в Дебрецені, і на самого Коваленка, що не додумався винести з поля бою найцінніший солдатський скарб — казанка та ложку, а тепер усі надії покладає на мене, — в мені стільки накипіло тієї злости, що я не хочу поділитися з Коваленком своїм винаходом, який тримає мене на ногах.

Я відразу ж одкинув невдалу спробу обдурювати свій голодний організм обсмоктуванням камінчиків, і вже кілька годин підтримую себе тим, що безнастанно ковтаю гаряче угорське повітря. Отак роззявлю рота, наберу повно повітря і через велику силу, правда, заганяю його в шлунок.

Ковтнувши разів із десять, я почуваю, що в животі мені повно; великим напруженням волі примушую себе думати, що шлунок має що робити, і міцно й бадьоро тримаюся на ногах. Правда, через кілька хвилин проковтнуті мною десятки порцій повітря, облазивши по всіх закалабках порожнього шлунка, з непереможною силою відригуються назад, але я знову й знову посилаю шлункові нові порції, створюючи ілюзію насичености, і почуваю себе, у всякому разі, краще, ніж Коваленко.

Ми вже бачимо і тих щасливих, що потрапили в перші ряди нашої довжелезної людської гадюки, і що їх нещедрі мадярські куховари понаділяли вже коряками ріденької мамалиги, — бачимо, як вони, не відійшовши й двох кроків од кухні, накидаються на свої казанки й миттю спорожняють їх, облизуючи вінця просто язиками, а в середині казанків — пальцями, що їх потім довго обсмоктують.

Коваленкові не стоїться на місці. Несподівано він виявляє непогану обізнаність свою з аритметикою. Ми стоїмо, може, за який кілометр од кухні, коли рахувати всі ряди, на четвертому чи п’ятому закруті людської гадюки — неначе й зовсім недалеко від чародійних мадярських куховарів, але Коваленко швидко вираховує, що наша черга до коряка мамалиги дійде тільки завтра вранці.

Він має рацію. Щоб наділити порціями мамалиги всіх десять тисяч полоненних із однієї кухні, розрахованої на задоволення відразу тільки 250 чоловіка, треба мамалигу варити ні більш, ні менш, як сорок разів. Ми в черзі майже передостанні, а від часу, коли роздадуть одне вариво й до того часу, поки звариться в тій самій кухні друге, минає не менше, як година…

Тому то Коваленкові не стоїться на місці. Не припиняючи своїх даремних спроб наїстися травою, він нишпорить своїми блискучими, глибоко запалими, розчервонілими очима, вишукуючи найменшої нагоди, щоб перескочити якось ближче в черзі до кухні. Я бачу, як важко йому обдурити уважність сотень і тисяч голодних істот, що стоять поперед нами, я бачу, як неймовірно, просто неможливо трудно проскочити йому повз розлючених червоноштанних дозорців, і думаю, що коли б Коваленко був сам, він би, мабуть, уже давно стояв спереду. Але йому конче хочеться перебігти наперед разом зо мною, а перебігти двом — це вже річ дуже й дуже мудра.

До моєї свідомости доходить ця Коваленкова стратегія. Я забуваю на мить, що це ж він тому не хоче покинути мене, що я маю казанка, а голіруч мамалиги він не набере, — я забуваю про це, і мені хочеться гаряче пригорнути мого сердешного побратима і втішати всім, чим тільки я можу.

Я вже починаю ділитися з ним своїм винаходом, хочу розповісти йому, як можна годуватися повітрям, але в цей час, переступивши кілька кроків за чергою наперед, Коваленко несподівано знаходить аж дві стеблини зеленого щавлю поспіль, озирається крадькома на мене, рвучко нахиляється по них, вириває і, відвернувшися від мене, пхає обидві стеблини в рот. Досі щавлем ми ділилися по-братерському…

— Ага, ти такий!

Мені відразу відпадає охота давати Коваленкові спасенні поради, і я міцно замикаюся в собі із своєю злістю.

Коваленко обертається до мене, неначе нічого й не сталося, і знову починає плянувати й плянувати, як би перебігти ближче до кухні.

Люто пече сонце.

Починає крутитися в голові, темніє в очах, мимохіть присідаю, падаю на землю, а очунявши, підводжуся знову — світ іде обертом… Поволі втрачається свідомість часу, стаються перебої з ковтанням повітря, і тільки страшні, болючі вимоги порожнього шлунку знову вертають до свідомости і примушують іще й ще напихати кишки повітрям.

Коваленко не вгамовується. Ось на якомусь, ближчому до нас, закруті, несподівано виникає метушня. Хтось великий у сірій шинелі падає на всі чотири й починає дригати ногами. Там одразу наростає купа людей, збігаються галасливі червоноштанники, в повітрі лунають верескливі вибухи мадярської лайки, майорять приклади, гупають по спинах, шиях, головах збаламученої юрби.

Знепритомнілого відтягають набік, юрба слухняно вишиковується знову по чотири, а ми з Коваленком, дякуючи тимчасовому заколотові й постійній настороженості Коваленка, опиняємося далеко спереду, залишаючи позад себе багато-багато, може й тисячі рядів. Нас пробують тут не визнавати, відпихають назад, але Коваленко так переконливо й так уїдливо доводить, що ми тут стоїмо з самісінького ранку, що з нами, нарешті, миряться, і ми пізно-пізно ввечорі уже коло кухні.

Мамалига ріденька й кисла на смак. Уже багато пізніше, через кілька днів, нам оповідають наші фельдшері, що цю мамалигу варено з якоюсь кислою хемічною рідиною, щоб випробувати стійкість наших шлунків проти інфекційних захворувань.

Але хіба в той час нам про те було думати? Всі наші почуття, всю лють, усю міць образи було зосереджено коло того, що проклятущий мадяр-куховар дав нам на двох тільки один коряк їжі, а на несміливий Коваленків протест телепнув його по голові з усієї сили гарячим коряком.

Ложка в нас одна на двох. Мені належить, як власникові, право першому занурити ложку в гарячу рідину, але Коваленко використовує цей момент на те, щоб усіма десятьма пальцями зчищати з набитої мадяром на голові йому гулі рештки мамалиги й переправляти її в рот.

Цей Коваленків маневр не уникає моєї свідомости, я хочу ковтнути відразу дві ложки поспіль, але Коваленко блискавично спостерігає цей мій намір, судорожно хапає мене за руку, і я передаю йому ложку. Потім — він мені, я знову йому і т.д.

Мамалиги дуже мало. Поївши, ми, здається, голодніші, ніж були.

1 ... 54 55 56 ... 102
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки Полоненого, Олекса Кобець"