Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

— Вибачте, але ми поспішаємо, — сказала Лів, намагаючись не дивитися жінці в очі.

Однією рукою відчинила дверцята, обережно всадила Томмі, зачинила дверцята і замкнула. Страх за безпеку сина переріс у гнів. Спершу Даніела Паркер у крамниці, потім учорашня сутичка з поліцією, а тепер ще й оця. Лів уже в печінках сиділо це трикляте місто разом з його божевільними мешканцями. Вона різко розвернулася, готуючись дати відсіч незнайомці.

Та придивившись до жінки краще, Лів передумала, її гнів кудись випарувався. Дружина детектива Семпсона здавалася такою замученою, сумною і виснаженою.

— Я дуже співчуваю вам, — промовила Лів. І відчула сором, що казала неправду. Рон Семпсон закинув за ґрати її сина.

Жінка не відповіла, а лише мовчки копирсалася у сумці.

— Вони кажуть, що я несповна розуму. Навіть слухати мене не хочуть.

Лів відчувала, що від неї тхне алкоголем. Але до того запаху примішувалося ще щось. Запах ліків, можливо знеболювальних.

— Але мій Роні не вбивав себе.

— Я справді дуже поспішаю.

Лів обійшла машину і наблизилася до водійського місця. Томмі прилип носом до вікна. І весело замахав рукою.

Жінка почала схлипувати.

— Мені дуже шкода. — Більше Лів нічого не могла з себе видавити.

— Роні теж було дуже шкода, — сказала жінка, — за те, що він вчинив, за те, що трапилося з вашим хлопчиком. Він постійно казав, що обов’язково все владнає.

Лів насторожилася. Що це вона верзе? Рон Семпсон грубо цькував Дені, змушуючи того визнати свою вину.

— Він навіть уже був домовився про зустріч з отими кінош­никами, — продовжувала жінка. — Хотів їм усе розказати, але потім…

Вона знову заплакала.

— Він не міг так вчинити. Він би не залишив мене напризволяще.

Жінка знову почала копирсатися у сумці, і Лів на якусь мить злякалася, що та зараз дістане звідти зброю. Але місіс Семпсон вийняла пожмаканий конверт.

— Роні казав мені, що тут — неспростовні докази. — Вона вручила конверт Лів. — Мені дуже шкода вашого хлопчика.

І кинулася навтьоки.

Розділ 37. Еван Пайн

Раніше

Еван щосили намагався вдавати незворушність, коли Лів повідомила йому, що йде на вечерю з отим. Вона просто намагалася допомогти. Та і Ной теж — принаймні так Еванові здавалося. Хоча альтруїзм Ноя завжди обмежувався перспективою власної вигоди. Це правда, що він був непримиренним адвокатом для Дені. Та не слід забувати, що така позиція сприяла ростові його політичного статусу і популярності серед виборців. До того ж відвернула увагу від факту, що саме його син влаштував ту незаконну вечірку. І не де-небудь, а в Ноя вдома.

До арешту Дені Еван ніколи не ревнував дружину до Ноя Брауна. Він вважав, що Лів бачить того таким, яким той був насправді, — лицемірним політиканом. Але Еван та Лів якось із часом віддалилися одне від одного, перш ніж Еван навіть устиг це усвідомити. А Ной, без сумніву, виділявся вродою та харизматичністю. І якщо вже бути чесним із самим собою, Еван таки занедбав себе. І тепер — ніде правди діти! — він заздрив цьому чоловікові. Він хотів знову зателефонувати Лів і сказати: «Ні, нікуди ти не підеш!» І щось було в голосі Лів таке, що змушувало його думати, ніби Лів навіть сподівалася, що він так і скаже. Що вона хотіла, аби він боровся за неї. Поставив її понад усе, навіть понад надію на помилування. То була одна з тих доленосних хвилин, коли він усвідомлював, наскільки не виправдав її сподівань.

Він узявся за телефон. Ну ж бо! Подзвони їй!

Але саме в цю мить почувся дзенькіт ключів у дверному замку, і до кухні влетіла Меґі. Вигляд у неї був захоплений, очі палали від захвату.

— Привіт, Меґі-дівчинко. А я щойно говорив із мамою.

— Як там дідусь? — запитала Меґі.

— Все ще завдає усім клопоту, але принаймні його залишать у будинку-інтернаті.

— Ти сказав мамі про поїздку?

— Я — ні, але здається, це вже встиг зробити хтось інший.

Меґі зашарілася й усміхнулася:

— Я не казала. Просто натякнула, що їй слід поговорити з тобою про Мексику. Що вона сказала?

— Небагато. Я не вдавався у подробиці. Сказав, що йдеться про сюрприз. Не хвилюйся, усе буде добре.

— Справді, татку? — Меґі всілася на стілець поряд із батьком.

— Що, «справді»?

— Справді все буде добре? Мені ця задумка здається дещо божевільною.

Еван реготнув:

— Треба ж мені якось підтримувати свою репутацію.

Меґі не сміялася. Той портрет божевільного, який створили Еванові автори фільму, ніколи не викликав у Меґі веселощів.

Він дивився на доньку і тішився усвідомленням власної причетності до народження на світ цієї незвичайної дівчинки. Він завжди знав, що вона особлива. Ще коли та була немовлям, Лів любила повторювати, що в їхньої донечки золоте серце. Вона росла, і разом із нею росла її доброта, що напов­нювало його власне серце гордістю. Ось де криється найбільша таємниця батьківства: ким виростуть оці малята? чи збудуться ваші сподівання, коли вони виростуть? чи справді їхня особистість остаточно формується у семирічному віці, як він десь читав? чи приживуться в них насаджувані батьками моральні принципи? чи все в їхньому житті може змінити якийсь несподіваний випадок? Як у тих численних детективних романах, які так любила читати Лів.

— Ніякий ти не божевільний, — перебила хід його думок Меґі.

Його знову накрило хвилею емоцій. Він так любив свою донечку! Він згадав жменю пігулок, які недавно запхав собі в рота. Як він міг…

— Перш ніж ми вирушимо, — заявила Меґі, — я хочу дещо тобі показати.

Вона вийняла з сумки ноутбук і поставила його на кухонний стіл:

— І якщо ти поглянеш на це і скажеш, що нам все одно треба їхати, я більше не заперечуватиму.

Еван зацікавився:

— Звичайно, люба. Що в тебе там?

Меґі поклацала по клавіатурі ноутбука. На екрані з’явилося відео. Вона натиснула на «пуск», і в Евана перехопило подих від побаченого кадру.

Шарлот. Жива.