Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Тієї ночі вона заснула вже під ранок, а коли прокинулася, його вже не було. Він поїхав розбиратися з вечіркою, що змінила її життя. Дорогою додому вона мчала на шаленій швидкості, щоб повернутися раніше, аніж Еван приїде з відрядження, а тому не відповідала на дзвінки з дому. Коли вона під’їхала до будинку, надвір вискочила Меґі й повідомила, що Дені забрала поліція.

Лів збиралася розповісти Евану про свій роман. Збиралася розповісти поліції усю правду, якщо її запитають. Але врешті вирішила, що тягар її зради більший, ніж Еван — ніж уся сім’я — зможе винести. Якось сталося, що поліція так ніколи й не запитала, де вона була тієї ночі. Та й навіщо? Вони мали те, що хотіли, як тільки Дені зайшов до поліцейського відділку без супроводу.

Вона так ніколи й не пробачила собі. А тому поклялася поставити хрест на стосунках з Ноєм Брауном. Поклялася ніколи більше з ним не розмовляти. Нізащо не залишатися з ним наодинці. Пообіцяла Господу: якщо він звільнить Дені, вона більше ніколи й нізащо…

І ось на тобі. Збирається вечеряти з ним сьогодні у тому самому італійському ресторані, куди вони ходили до його підвищення. Але чому б їй не піти? Її клятви не допомогли звільнити сина з в’язниці! І не повернули їй Еванове кохання.

Вона аж підскочила від несподіванки, коли задзвонив телефон і на екрані висвітилося ім’я її чоловіка.

— Привіт, — сказав Еван, — як там наше улюблене місто?

Його голос пролунав весело — значить, він у доброму гуморі. Останнім часом це траплялося так рідко.

— Ще та поїздочка! — відповіла Лів, оглядаючи приміщення кафе.

— Справді? Вибач, я не чув, як ти дзвонила. Я так зрозумів із твого повідомлення, що тобі вдалося владнати справу з батьком. Решта в порядку?

— Так. Я потім тобі все розповім, — сказала Лів, — ми в кафе-морозиві.

— Я мало сумую за Адейром, хіба що його розбитих доріг мені не вистачає, — пожартував Еван.

Лів промовчала. Їй було не до ностальгії.

— Справді все добре? — поцікавився Еван.

Вона вирішила, що краще сказати правду:

— Я бачила Ноя.

— Он як! — сухо промовив Еван.

Лів пояснила, що він допоміг їй владнати справу з доглядом за батьком.

— Люб’язно з його боку.

— Але це ще не все. Він скоро стане губернатором.

— Тобто як?

— Схоже, що Тернеру доведеться піти у відставку. Через якийсь брудний скандал з малолітками. Дивно, що ти нічого не чув. Про це повідомляють в усіх випусках новин.

— Від карми не сховаєшся, — сказав Еван. — Ти думаєш, Ной це зробить? Думаєш, він… — Еван не доказав, ніби боявся промовити слово «помилує».

— Не знаю. Він запросив мене сьогодні на вечерю, разом із сином, Сінді й Томмі, — заторохтіла вона швидко.

— Якщо хтось і зможе його переконати, — сказав Еван, — то тільки ти.

Вона не знала, що йому відповісти на це. Вирішила змінити тему:

— Меґі сказала, щоб я запитала тебе про Мексику.

— От мала хитрунка! Я розповім тобі усе завтра, коли повернешся. Дай-но мені поговорити з нашим хлопчиком.

— Звичайно, — Лів передала мобільний Томмі, — це татко.

Малий вхопив телефона і вигукнув:

— Алло!

Послухав, і на його личку з’явився захоплений вираз:

— Справді? На море? І знову літаком?

Лів збагнула, що Еван, напевно, замовив сімейний тур на весняні канікули, чого вони не могли собі дозволити. Хоча їй і кортіло відпочити. Вони так давно цього не робили! До того ж Меґі так старалася успішно завершити школу, вона заслужила.

— Чудово! І я тебе люблю. — Томмі передав мобільний матері.

— Про що ви говорили?

— Побачиш.

Лів хотіла було розпитати в нього, аж тут помітила, що якась середнього віку жінка з неприродно яскравим макіяжем і неакуратною зачіскою уважно дивиться на них.

— Нам пора йти, — сказала вона чоловікові. — А з Меґі все добре? У мене кілька пропущених дзвінків від неї.

— Так, усе добре. Вона допомагає мені в роботі над одним проєктом.

Знову проєкти. Їй так кортіло сказати чоловікові, щоб не напосідав на доньку, а просто відпочивав із нею. Дивився фільми. Водив кудись на вечерю. Та що завгодно, тільки б це не було «проєктом», пов’язаним зі справою Дені.

— Послухай, Лів, — промовив Еван несподівано серйозним тоном.

— Слухаю.

— Вибач мені.

— За що?

— За все.

Що за чортівня відбувається у них там, вдома?!

— У тебе все гаразд?

— Як ніколи, — відповів він.

***

Лів вийшла з кафе, тримаючи Томмі за руку; рука була слизькою і липкою від морозива, але вона не звертала уваги. Людям без дітей важко це зрозуміти. Їй рука малого не здавалася ні слизькою, ні липкою.

Вони повільним кроком ішли вздовж центральної вулиці містечка, і Лів згадувала своє дитинство. Тоді вони більше часу проводили надворі: бігали в полях, ловили рибу в річці, каталися на велосипедах. Орендована нею автівка стояла на узбіччі навпроти аптеки. Томмі на ходу бавився у «перестрибни через тріщини в тротуарі», користуючись її рукою як опорою, щоб повіситися на ній і перелетіти через ненависні тріщини. Звісно, він не хотів ламати їй руку. Але після такої гри пов’язка на плече їй не завадить.

Підійшовши до машини, Лів почала копирсатися в сумці у пошуках ключів. Томмі все висів у неї на руці, а тому їй довелося відхилитися убік, щоб другою рукою ритися в сумці. Нарешті вона намацала брелок ключів і витягла їх.

Коли вона підвела голову, то аж здригнулася, побачивши перед собою жінку — ту саму, з божевільним виглядом, з кафе-морозива. Вона стояла дуже близько, зіниці розширені, як блюдця.

— Мені сказали, що ти тут, — промовила жінка хрипло. І кліпнула кілька разів.

Лів, усе ще тримаючи Томмі за руку, стала між жінкою й сином.

— Вибачте? — перепитала Лів, намагаючись поводитися чемно.

— Мій Роні був добрим поліцейським, і він себе не вбивав, — сказала жінка.

«О боже, — подумала Лів, — то це дружина того копа!» Вона натиснула кнопку замка на пульті ключів, повернулася, підхопила