Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

себе, десятирічну, у день похорону: був холодний зимовий ранок, коли труну опускали в могилу, лютий вітер кусав її за щічки. Сьогодні сяяло сонце, і цвинтар не здавався таким гнітючим. Високі старі дерева дарували приємну тінь, могильні плити були прикрашені квітами й маленькими американськими прапорцями. За територією добре доглядали. Якби не сотні похованих під ногами, кращого місця для пікніка годі було б і шукати. Колись давним-давно її прапрадіди викупили цю ділянку для родинного поховання.

— Я щодня сумую за нею. — Лів перевела погляд на порожнє місце поряд із могилою матері. Їй защеміло в серці від думки, що вже скоро тут з’явиться і батькова.

— Я б дуже сумував, якби ти померла, — сказав Томмі.

Лів присіла, зазирнула в його чисті сіро-блакитні оченята:

— Не хвилюйся, любий, я не збираюся помирати.

— Обіцяєш?

Лів завагалася. Звісно, відвідини материної могили налякали Томмі, і їй хотілося заспокоїти малого. Разом із тим вона не могла пообіцяти йому, що ніколи не помре.

— Я житиму до глибокої старості, у мене буде довге сиве волосся, — вона підвелася, згорбилася і вхопилася рукою за огорожу, — і тобі доведеться водити мене.

Томмі захихотів:

— А я ледве не вмер, правда, мамо?

Ох, знову про смерть! Навіщо вона його сюди привела?

— Ні. Просто твій апендикс вирішив, що його краще видалити.

Вона легенько тицьнула його в живіт.

Насправді педіатр помилився з діагнозом, прийнявши біль у животику в Томмі за незначне отруєння. І коли апендикс розірвався, загроза для життя була ще й через брак його рідкісної групи крові у лікарні. Вона згадала той жахливий день, як переляканий Еван у паніці влетів до лікарні, як вони обоє думали, але боялися промовити вголос: «Чому саме з нами?»

Томмі почухав рубець у правій нижній частині живота. Потім пішов шквал запитань. Куди ми вирушаємо після смерті? Чому хоронять померлих людей? А черви їдять тіла померлих? А коли я помру? А тато, а Меґі, а Мет? Лів звернула увагу, що про Дені він не запитав. Її це не мало б дивувати. Врешті, він ніколи з ним не зустрічався наживо. Її старший син заборонив приводити своїх братів та сестру до в’язниці. Томмі бачив його тільки на фото і знав, що той сидить за ґратами за щось таке, чого не робив. Для Томмі старший брат був ніби героєм із книжок, казковим персонажем, супергероєм з мультфільму, легендою, підживлюваною Еваном Пайном.

— Хочеш морозива? — запитала Лів малого, аби змінити тему розмови.

Поки Томмі радісно смакував морозивом у кафе-морозиві «У Саллівана», Лів ніяк не могла викинути з голови його запитання. Вона й сама останнім часом багато думала про смерть, але списувала те на свій вік, на батьків стан здоров’я. А можливо, причиною були невпинні сварки між Еваном та Метом, поки той був на канікулах; вони й досі не розмовляли один з одним. Чи, може, то через відмову прийняти апеляцію Дені з боку Верховного Суду. Або все пояснюється тим, що Меґі цього року закінчує школу і скоро поїде з дому вчитися у коледжі. А можливо, усвідомленням, що у місті, де вона жила з дитинства, Лiв ненавидять.

Лів окинула поглядом кафе-морозиво. За маленькими столиками сиділо зовсім мало відвідувачів, і ніхто не звертав на них анінайменшої уваги. Дівчині за прилавком було років п’ятнадцять, отже, вона, напевно, не знала або знати не хотіла про серіал.

«Жорстока натура» виявилися для них благословінням і разом із тим прокляттям. Благословінням, тому що спонукала суспільство допомогти Дені, не кажучи вже про низку найкращих адвокатів, які пропонували безкоштовну підтримку. Прокляттям, бо підштовхнула її родину до темної сторони світу, де вона стала об’єктом нападок хейтерів — переважно розчарованих у житті осіб середнього віку, які днями просиджують за комп’ютерами, випльовуючи на екрани накопичену отруту.

Лів згадала обличчя поліцейської Вайт сьогодні. Ненависть у її очах. А що б сталося, якби не з’явився Ґлен Ельмор? Лів повелася по-дурному. Вайт просто залякувала її. Сім’я Лів давно жила у місті, вона сама належала вже до четвертого покоління, а тому очікувала поблажливого ставлення земляків. Але ті пощади не мали. Дивно, що сестрі якось вдалося залишитися осторонь. І Лів щиро сподівалася, що її батько не усвідомлює жахливого стану речей. Він дуже любив рідний край, як і вона сама, а тому розуміння його б убило.

Лів знову згадала про порожні місця біля могили матері. Невже і її колись там поховають? Так вказувалося у її заповіті. І в Евановому теж. Але вони вирішили так, коли діти ще були маленькими. До арешту та ув’язнення Дені, до виходу «Жорстокої натури».

Світ розділився на «до» цих подій і «після».

А в свідомості Лів цей поділ непомітно пішов навіть далі. Після арешту Дені вона поклялася сама собі покинути Ноя в минулому. Ніколи не залишатися з ним наодинці та, наскільки можливо, уникати розмов із ним. Їхній зв’язок був помилкою, підігрітою надмірною кількістю випитого вина та, за відсутністю кращого виправдання, кризою середнього віку. Лів сама вибрала таке життя, відмовившись від кар’єри, щоб виховувати дітей у невеликому містечку. Але з часом, коли діти підросли і вже менше потребували її допомоги, а вони з Еваном поступово розчинилися у батьківстві, вона почала фантазувати, яким би могло бути її життя. Вона все ще була вродливою жінкою, але молодшою не ставала. І голови чоловіків, які тепер озиралися на неї, вкривала сивина. Лів не хотіла визнавати, але власна зовнішність завжди мала велике значення для її самооцінки. Що від неї залишиться, коли її краса зів’яне? Коли діти роз’їдуться? І тоді вона стала випадково натикатися на Ноя, найчастіше в супермаркеті.

Потім слово за словом, як то кажуть. Вона протрималася рівно місяць. А потім стала навідуватися до його офісу, де він нахиляв її над своїм столом із червоного дерева. Або вона сідлала його на передньому сидінні машини посеред кукурудзяних полів, як у юності. Коли він приїжджав до Лінкольна у робочих справах, вона забігала до нього в готель. Якщо чесно, то таємність стосунків, ризик надавали їхній історії особливого шарму. Після смерті дружини Ной був вільним чоловіком, але зв’язок віце-губернатора з одруженою жінкою міг викликати страшний скандал у консервативній Небрасці. А вона сама, звісно, могла втратити все.

Певною мірою так воно і сталося.

У ту ніч, коли вбили Шарлот, Еван був у відрядженні. Лів зустрілася з Ноєм у готелі й заявила, що їхнім стосункам при­йшов край. Вони проговорили до третьої ранку; більше говорив Ной, намагаючись переконати її залишити чоловіка, але вона стояла на своєму. Їхній роман — ілюзія, Ной почувався самотньо після смерті Вікі, а Лів почувалася самотньою у тенетах домашнього життя. Вона любила свою родину, кохала Евана.