Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Той уже нетерпляче тупцював, готуючись до бійки. У його напарників вигляд був не такий завзятий.

І тут Мет упізнав їх, отих двох. Він звернувся до меншого на зріст:

— Давненько ми з тобою не бачилися, Стіве. Як там твоя сестра?

Стів Елісон негайно опустив очі долу. В дитинстві вони вдвох були скаутами. Разом ходили в походи. Разом гуляли з дівчатами. Старша сестра Стіва мала важку форму інвалідності, була прикута до інвалідного візка, навіть їсти самостійно не могла.

— Нормально, — відповів Стів, соромлячись поглянути Метові в очі.

— А ти, Нете, все ще граєш у бейсбол? — звернувся Мет до більшого. Той колись був зіркою містечкової команди.

Нет також зніяковіло понурився.

Але їхній ватажок, чиє обличчя теж здавалося Метові знайомим, хоча він і не міг ніяк його впізнати, не вгамовувався:

— Ви, дристуни, можете розпускати слину, впадаючи в спогади, але оцей виродок, — він тицьнув пальцем Метові у груди, — гадає, що він і оті євреї-кіношники можуть виваляти нас у лайні, а потім являтися до нашого бару, ніби так і треба.

— Я не брав участі у серіалі, — нагадав Мет.

— Не ти, так твоя смердюча сімейка!

Тут кров ударила Метові в голову. Увесь той гнів, що він роками стримував у собі, вирвався на поверхню:

— Іще одне твоє слово про мою сім’ю — і Нетові зі Стівом доведеться виносити тебе звідси.

Раптом натовп навколо них розступився, пропускаючи дів­чину з густим темним волоссям. Вона підійшла до ватажка, ставши між ним та Метом.

— Рікі, що ти твориш?! Ось я мамі все розповім, тоді… — Вона замовкла, роззирнулася, підозріло поглянула на Мета з друзями. — Якщо ви його хоч пальцем зачепите, вас посадять за вбивство. У нього пластинка в голові. Один удар — і йому кінець.

Вона дивилася на Мета.

— Тобі краще знати.

Мет очам своїм не вірив. Після усіх довгих років, коли він згадував ту саму ніч на Бугрі, свій перший незабутній поцілунок. І ось тобі — Джессіка Вілер. Поки Мет стояв стовпом, приходячи до тями, натовп розійшовся. Джессіка відігнала Рікі, Стіва й Нета назад до їхнього столика, погрозивши їм наостанок пальцем. Усього кілька секунд — і їй вдалося втихомирити забіяк. Сором їм усім.

Мет повернувся до свого столу, краєм ока спостерігаючи, як дівчина продовжує розпікати трійцю, потім вона вхопила брата за рукав і потягла до підсобки. Вона, мабуть, працювала тут. Мет нарешті пригадав Рікі Вілера. Вони з Дені грали разом в одній футбольній команді, хоча й великими друзями ніколи не були. Тепер зовнішність у Рікі змінилася. Він не лише подорослішав і набрав вагу; його обличчя якось осунулося. Нечіткість мови, що Мет списав раніше на велику дозу алкоголю, насправді, напевно, пояснювалася травмою мозку. Мет раз у раз поглядав на двері підсобки, чекаючи, коли вийде Джессіка.

— Гей, алло! — Кала клацнула пальцями перед його обличчям.

Мет збирався відповісти, аж тут задзвонив його мобільний. На екрані висвітився номер агентки Келлер. Мет натиснув кнопку відповіді.

— Мете, це Сара Келлер.

Вона додала ще щось, але Мет не розібрав слів. У барі стояв страшний гамір.

— Мені вас погано чути. Зачекайте хвилинку. — Мет приклав мобільний до вуха і став пробиратися крізь юрбу.

— Зараз чути? — перепитала Келлер.

Мет якраз вийшов надвір. Він пройшов повз двох чоловіків, що курили на порозі, і рушив у напрямку парковки, що освітлювалася одним-єдиним вуличним ліхтарем.

— Так, тепер чути. Вибачте.

— Нічого. Мені сказали, що в Мексиці у вас виникло кілька проблем, — сказала Келлер.

— Можна й так сказати.

— Карліта Ескобар розповіла, що у вас був конфлікт з місцевою поліцією. Як ви почуваєтеся?

— Добре. Просто день якийсь… кінця-краю йому немає.

— Уявляю. — Вона помовчала. — Я сподівалася, що ми завтра зможемо зустрітися. У вас знайдеться час?

— Так, але я не в Нью-Йорку. Я поміняв квиток і прилетів до Небраски.

— Знаю, я теж. Ми зможемо зустрітися завтра вранці? Я бачила на мапі, що там на головній дорозі до центру є ресторанчик, може, поснідаємо разом?

— Так, звісно, хоча й не розумію, навіщо вам знадобилося подолати стільки кілометрів…

— Я вам усе поясню завтра. Але зараз у мене до вас одне запитання, хоча й нелегке.

Мет чекав.

— Ми б хотіли провести аутопсію.

— Аутопсію? — Мет занепокоївся. — Я думав… сказали, що витік газу… мексиканці заявили, що вони закінчили розслідування і справу закрито. Я не…

— Обіцяю, Мете, завтра я вам усе поясню. Але зараз мені треба передати відповідь Лінкольнському відділку, щоб спеціаліст не йшов додому.

— Не розумію. — Думки в Метовій голові роїлися, як бджоли. — Якесь безглуздя! Чому б…

— Мете, мені важко вам це говорити, але є низка фактів, що наводять на думку про можливість інсценування нещасного випадку.

Мет відчув, як у нього підкосилися ноги, а в грудях забрак­ло повітря.

— Мете, ви ще тут? — запитала Келлер.

— Тут. Добре, я даю вам свій дозвіл.

— Дякую. Ми так зрозуміли, що ваша тітка планує похорон на неділю. Отже, медики завершать усі роботи з розтину тіл завтра. Ми надаємо справі першочергової важливості.

Мет мовчки слухав, намагаючись оговтатися. Намагаючись відігнати з уяви образи тіл своїх рідних на холодних металевих столах.

— І ще одне, Мете, — сказала Келлер.

Мет не відповів.

— Я вам дуже співчуваю.

Мет натиснув кнопку відбою. Стояв біля старого бару, з якого лунала гучна музика. З якоїсь химерної причини його думки повернулися до розмови з Калою, до Джордана Піла і М. Найта Ш’ямалана та знаків долі.

І тут він збагнув. Можливо, в цьому вся річ. Можливо, саме для цього він вижив.

Щоб дізнатися, що насправді сталося з його рідними.

Розділ 36. Олівія Пайн

Раніше

— Ти сумуєш за своєю мамою? — запитав Томмі.

Лів розчулено усміхнулася. Поглянула на білий мармур надгробка на могилі матері у кінці кладовища, згадала