Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

— Коли ви встигли приїхати? — запитав Мет. — Як ви мене знайшли?

— Ґанеш надіслав усім повідомлення сьогодні вранці, — пояснив Кертіс, — він купив усім квитки і замовив номери в готелі.

Кажуть, у багатих свої таргани в голові. Але це не про Ґанеша. Він здавався звичайним нью-йоркським студентом: здібний хлопчина, живе у задрипаній квартирі, покурює траву і клеїть дівчат. Але він таки був особливим. Попри усю його ексцентричність, Ґанеша відрізняла безкомпромісність. Коли їм усім не вдалося купити квитків на концерт, куди так кортіло потрапити, він заплатив музикантам і влаштував приватну вечірку. У його друзів не було грошей на весняні канікули? Він замовляв чартерний рейс і орендував бунгало на морі для всіх. Квитки до театру? Запросто. Похід до найдорожчого бару міста? Без проблем. Ґанеш не надавав значення матеріальним речам. Найважливішими цінностями для нього були нові враження і дружба. Грошей йому не бракувало, але вони були лише засобом для досягнення мети. У багатих таки свої таргани в голові.

Кертіс, прищурившись, оглянув Мета:

— Ти як, тримаєшся? Якщо тобі треба поговорити, якщо хочеш піти звідси, то можемо…

— Ні-ні, — відповів Мет, — вже бачити вас поряд для мене якраз те, що треба.

Повернулися дівчата.

— Де вже ті напої?! — вигукнула Кала і поглянула в бік барної стійки.

— Ті типи вас діставали? — запитав Мет.

— Ми з Нью-Йорка, не маленькі. Вміємо за себе постояти, — відповіла та.

Мет усміхнувся. Він не любив, щоб його жаліли, краще видимість нормальності.

Софія з реготом повідомила:

— Прикинь, їх звуть Буран і Грім. А брата їхнього — так вони сказали — звати Вітер. Сядь і плач!

Нарешті з’явилися Ґанеш з Ву-Джином, кожен із глеком у руках. Ву-Джин ніс ще й склянку води для Кертіса.

Через кілька хвилин Софія вже завела розмову про політику і пости в Твіттері, хлопці обговорювали спорт, а Мет з Калою, як завжди, сперечалися щодо роботи режисерів останніх блокбастерів. Здавалося, що вони знову в «Пурпурному зайці», як то бувало щоп’ятниці.

— М. Найт Ш’ямалан23 із Джорданом Пілом24 навіть поряд не стояв, — вставила Кала.

Мет пирхнув:

— Я згоден із тобою, що Піл повернув до життя жанр жахів. Зробив це дуже дотепно, привернувши до нього увагу знавців та суспільства в цілому. Та замість доказів своєї правоти я скажу тобі лише два слова: «Шосте чуття».

— А я тобі на це скажу свої чотири: «Аватар: останній володар стихій». Гірше не буває. До того ж у Піла ніколи не було стільки гонору, щоб брати собі найяскравіші епізодичні ролі у власних фільмах.

— Це зараз просто мода така — ненавидіти Ш’ямалана.

— Тобто ти хочеш сказати, що в мене немає власної думки і я тупо слідую моді?! — Кала сьорбнула пива і зиркнула на нього спідлоба. У її гарних очах блиснув гнів.

— Годі вам, розумники! — втрутився Ґанеш. — Поки я повернуся з повторними кухлями, щоб ця безглузда суперечка вже закінчилася!

Він рушив до барної стійки.

Здавалося, Кала згадала, хто вона і що тут робить.

— Вибач, — сказала вона Метові, — мабуть, мені не слід було…

Мет потягнувся через стіл і поклав долоню на її руку:

— Якщо твої погляди і слідують моді, то це тільки через те, що ти її задаєш.

Її очі зрадницьки заблищали: напевно, вона хотіла було щось сказати про його родину, щось таке, що змусило б їх обох плакати. Але стрималася, усвідомивши, що якраз цього і не слід робити.

— Я просто не розумію, як ти можеш так любити Ш’яма­лана!

Мет усміхнувся. У Кали був пунктик: вона, як і більшість снобів з факультету кінематографії Нью-Йоркського університету, ставилася зверхньо до М. Найта Ш’ямалана та його творчості. А от Мет любив його фільми за їхню віру в доленосність подій: герої його картин раптом розуміли, що усе в їхньому житті визначається заздалегідь, що наступає мить — і все стає на свої місця, що у кожного з нас є своя роль у всесвіті.

Метові думки перервала якась метушня біля барної стійки. Він не міг роздивитися як слід, що відбувається, але побачив, як розвіваються навсібіч чорні кучері, і здогадався.

— Чорт, — вилаявся він, підскочив зі стільця і став пробиратися через натовп до стійки. Біля барної стійки Ґанеш зчепився з трьома молодиками. Решта відступили, відчуваючи, що пахне смаженим.

Мет поклав руку Ґанешу на плече, не звертаючи уваги на інших:

— Що відбувається?

Кухоль Ґанеша був порожнім, руки міцно стиснуті в кулаки. Поряд з Метом, немов з-під землі виросли, вже стояли Ву-Джин та Кертіс.

— Ходімо до столу, — промовив Кертіс. — Воно того не варте.

Один із молодиків — з довгим кривим рубцем на бритому черепі, — дивлячись із викликом на Мета ійого друзів, сказав своїм товаришам:

— А ви чули таке: в нашому барі ошиваються чорний, китаєць і терорист?

Усі троє дружно зареготали.

До Мета підскочила Кала, зашепотіла на вухо:

— Не звертай на них уваги.

Мет знав, що слід послухати її, та замість цього сказав:

— Кореєць.

І подивився прямо в очі зухвальцеві.

— Що?

— Він — із Кореї, а не з Китаю, — відповів Мет, кивнувши на Ву-Джина.

Бритоголовий посунув на Мета, випнувши груди колесом.

Ву-Джин спробував розрядити обстановку.

— Ми не хочемо ні з ким сваритися, — сказав він.

Задерикуватий передражнив Ву-Джина, вдаючи азіатський акцент:

— Он як, не хоцете свалитися? Які гальні хлопціки!

Знову регіт.

— Може, вийдемо удвох, ти і я, поговоримо? — виступив наперед Ґанеш. — Чи ти без своєї ясновельможної свити не такий сміливий? — Ґанеш кивнув у бік двох молодиків за спиною у верховоди. То була цитата з історичного фільму, який Ґанеш із Метом дивилися разом, але ті три бовдури, звісно, її не впізнали.

Той із двох, який був здоровіший за інших, підтягнув штани.

— А тебе, Осамо бен Кабиздоху, ніхто не питав! — сказав бритий.

Мет вчасно вхопив Ґанеша за плече і смикнув на себе, утримуючи, щоб він не накинувся на образника.