Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Мет заперечно хитнув головою. Його сумка залишилася в машині Генк на сільській дорозі в Тулумі.

— Тоді забираймося звідси нафіг.

Вони вийшли і рушили до парковки, де Ґанеш клацнув кнопкою ключів орендованої машини. Масивний всюдихід «Кадиллак Ескалейд» привітно блимнув фарами.

— Бачу, вирішив шиконути.

Адейр, штат Небраска, не славився люксовими автомобілями.

— А що такого?! Це американська машина!

Загальне уявлення Ґанеша про життя американської провінції обмежувалося тим, що він бачив у кіно. Мет показав йому свій улюблений фільм «Мій кузен Вінні»22, який знімали в Алабамі, але Ґанеш особливої різниці не бачив.

У позашляховику тхнуло дешевим освіжувачем повітря.

Уже через кілька хвилин вони виїжджали з парковки, виїхали за межі Омахи на темну міжміську швидкісну трасу, що тягнулася через безкраї поля й рівнини. Час від часу вдалині виднілися поодинокі фермерські будинки, старі вітряні млини й більше нічого на десятки миль навкруги.

— Скільки тут простору, — промовив Ґанеш, вдивляючись у далечінь. — А от у Мумбаї вільної землі взагалі не залишилося. Хіба що рости вгору.

— А в сільській місцевості в Індії не краще?

— Сказати по правді, я не так багато подорожував поза містом.

Мет коротко розповів йому про свою поїздку до Мексики. Про химерну пригоду з Генк. Про її страшні слова. Про вороже налаштованого мексиканського копа. Про рішуче налаштовану співробітницю консульства Карліту Ескобар.

— Ой, друже, — промовив Ґанеш, навмисно кривляючись, щоб його індійський акцент чувся ще сильніше, — треба сказати, що тиждень у тебе видався мерзотний.

— Що ти кажеш?! Та не може бути! — зіронізував Мет.

— Ага, просто-таки мерзотний тиждень! — повторив Ґанеш, вискаливши зуби в єхидній усмішці.

Проминула година, перш ніж вдалині показалася водонапірна башта Адейра.

— Прямо як у тому фільмі, — бовкнув Ґанеш.

Мет пригадав початкові кадри «Жорстокої натури», де були зображення міста з висоти пташиного польоту. Голос навігатора наказав з’їхати з траси на наступному виїзді, Ґанеш звернув занадто різко, і позашляховик ледве не зачепив огорожу автоз’їзду.

— Сподіваюся, ти не вб’єш мене дорогою на похорон, — сказав Мет.

Поки вони в’їжджали у місто, Мет намагався не дивитися у вікно. Не хотів, щоб його охопили спомини, не хотів піддаватися ностальгії від картин міста свого дитинства. Просто заплющив очі й чекав, коли Ґанеш доставить його до мотелю «Адейр».

Назва закладу відповідала образу міста: без надмірностей, просто, практично. То був один із небагатьох закладів у місті, що не називалися прізвищем його власника. На кшталт бакалії Паркерів, кафе-морозива Саллівана, ресторану «У Анни» і так далі. Мет підозрював, що нікому не хотілося давати своє ім’я дешевому мотелю на околиці.

Через кілька хвилин позашляховик зупинився.

Мет розплющив очі й поглянув у вікно.

— Що ти робиш? — запитав він.

Ґанеш припаркував машину на узбіччі біля «Водопровідників», єдиного бару в містечку. До смерті Шарлот Метові батьки час від часу туди навідувалися, зазвичай на святкування дня народження друзів чи на благодійний вечір збору коштів для місцевої футбольної команди. Щоп’ятниці там було не протовпитися від відвідувачів. І тепер, здавалося, заклад і далі процвітав.

— У тебе такий вигляд, що випивка тобі б не зашкодила, — сказав Ґанеш.

— Душ мені б не зашкодив!

— Та годі тобі! Ми тільки по одній!

Та по одній з Ґанешем ніколи не виходило. Але з Ґанешем Мет завжди почувався добре, а мотелю до п’ятизіркового готелю було далеко.

— По одній, — попередив Мет.

— Так-так, — заторохтів Ґанеш, — таким чином я зможу додати цей бар до мого переліку.

Деяким людям кортіло побувати в усіх п’ятдесяти штатах, відвідати усі національні парки, пообідати в кожному мішленівському ресторані. А Ґанеш мріяв випити чарку в найхимерніших барах світу. Він хвастав, що побував у повністю зробленому з криги барі Швеції, у барі у формі домовини в Україні, у влаштованому в стовбурі шестисотлітнього дерева барі Південної Африки, у вампірському барі Токіо, у флорентійському барі, повністю оздобленому жіночою білизною. І той перелік можна продовжувати. Але тут на нього, напевно, чекало гірке розчарування.

Бар «Водопровідники» мав вигляд типової таверни невеличкого провінційного містечка, як його собі уявляли в Голлівуді. Більшу частину приміщення займала довга барна стійка, за якою на високих стільцях сиділо кілька місцевих, які витріщалися на власні відображення у тьмяному дзеркалі на стіні: сезонні робітники з сусідніх ферм, трубоукладальники зі зрошувального комбінату, кілька старожилів з набряклими обличчями, п’яничка. А от за окремими столиками публіка була молодшою. Стильні парочки — чужаки-заїжджі, які працювали на керівних посадах в «Адейр Ірігейшен», — сиділи за столиками, а в глибині приміщення юнаки та юнки років двадцяти грали в дротики та більярд.

Метові здалося, що всі вони повернули голови в їхній бік і завмерли, щойно він зайшов. Це нагадало йому Мексику, коли у джунглях несподівано зависла тиша: її жителі притихли, відчувши присутність чужого. Загроза. Тиша тривала лише секунду, затим звичний гамір бару повернувся.

— Маю для тебе сюрприз, — сказав Ґанеш.

Мет підозріло примружився.

З глибини бару з’явився гурт знайомих облич. Попереду — Кала, як завжди, неймовірно гарна. За нею нависав Ву-Джин, слідом — Софія у зеленій армійській сорочці. Замикав процесію Кертіс, який, схоже, виявився єдиним чорношкірим відвідувачем у барі. Звісно, їхній гурт не міг не привернути до себе уваги. Ґанеш викликав чортиків із табакерки. І вони повискакували, щоб підтримати Мета. Він щосили намагався стриматися від сліз.

— Ну от навіщо ви усі приїхали?! — пробубонів він, обіймаючи Калу, а потім Софію. Потиснув руку Ву-Джину, який не любив обіймів, притиснув до себе Кертіса.

Друзі усілися за два зсунутих разом високих столики. Ґанеш та Ву-Джин пішли до барної стійки замовляти.

Як завжди, усі чоловіки в барі витріщалися на Калу. Мет вважав, що вона до цього звикла. Непомітні й відверті погляди − від молодших, поціновувальні − від старших, що розумілися краще.

— Погляньте, старий музичний автомат! — вигукнула Софія і вхопила Калу за руку. — Ми на хвилинку!

Дівчата впевнено пробралися крізь юрбу відвідувачів і схилилися над засмальцьованим склом музичного автомата, тицяючи в нього пальцями й хихикаючи між собою. За мить приміщення заповнили вступні акорди «Дороги до пекла» у виконанні AC/DC. У Мета запекло в горлі, коли він почув улюблений гурт батька.

— Ти як? — запитав Кертіс.

— Як у поганому сні. Особливо отут.

Він