Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

Маска нової Деметри була вкрай лячна. Хвилювання, здивування, огида, жах та глибоке співчуття – скромний спектр емоцій який викликала у людей нова я. Спочатку я випромінювала поверхневу чарівність, тим самим ховала своє нове нутро під маскою нормальності й робила те так добре, що справжню мою сутність розглянути було дуже важко, а часто виявлялося пізно. Я стала майстром маніпуляції, коли було потрібно, вселяла кому завгодно, що я чуйна і дбайлива людина. Насправді моя душа спорожніла та охолола. Я стала егоцентриком і піклувалася виключно про власні радощі. Чому я мала розуміти, що в голові інших людей? Навіщо? Їхні цінності, пріоритети, чого вони прагнуть.  Коли на мої прагнення усім було начхати.

Від Макліна я двічі вагітніла. І ті дві дитини помирали, ледь їхні душі торкалися життя. Ті втрати я пережила важко, згадувати не хочу. Але остання смерть змінила все... Роза була мертва і я довго думала, що то моя вина. Алла, співучасниця батька та його коханка, все прорахувала. Відразу ж після того, як я штовхнула Розу й вона втратила свідомість, Алла забрала її й ввела якусь ін'єкцію. Після смерті Рози я удала, що підміни маляти не помітила заради Клелії. Я гадала, що зможу її полюбити, але, на жаль, вона дуже нагадувала мені Розу. Я ще дужче відчувала за її смерть провину перед Клелією, тому й уникала її суспільства. Дівчинка відчувала гнітючу атмосферу між усіма Буре́. Я згадала себе у дитинстві на її місці. Мені не хотілося, щоб Абель і її згуб. Тому я віддала Лілі до школи пансіонату, де вона жила та навчалася далеко від нього. Ми забирали її рідко. Стефано частіше її навідував.

Я була проти музичних занять Клелії, й взагалі будь–якого прояву творчості, адже Абель від цього сатанів. Якби раніше дізналася про істину причину його ненависті до творчості, мабуть, переглянула своє відношення до багатьох ситуацій, але було запізно. Річ у тому, що творчість – його тригер. Бегонія була художником–скульптором. Ліпшого творця за неї для батька не існувало. Її роботи донині прикрашали кімнати маєтку Буре́. Тому моя схильність до малювання викликала у нього бурю не схвальних емоцій. Я не відвідувала художньої школи, потайки вчилася майстерності від вчителя малювання на уроках у звичайній школі, а згодом у підлітковому віці стала ходити на художні курси до репетиторів.

Проте Стефано відав Клелію до музичної школи, бо Маклін дав добро. Я дізналася і не стала нічого робити. Зрештою Стефано її рідний батько, і хоча тоді він не знав правди, його тягнуло до дівчинки. Як і Клелію до нього. Абель довго не знав про музикальний хист Клелії. Я мовчала. Маклін теж. А коли вона вступила до коледжу мистецтв, Абель відреагував цілком спокійно. Гадаю, тому що вона не була художницею. Допускаю, тому що вона не була «рідною онукою». Не конкурентка таланту його неповторної Бегонії. Хоча… те що він хотів зробити з Клелією у майбутньому, говорить про те, що його терпіння вибухнуло.

Щодо Макліна: я вимагала розлучення через пів року шлюбу. Він мирним шляхом діяти не захотів, сказав, що я отримаю те тільки через його труп. Сказано – зав'язано. Я його отруїла. А він, як потім виявилося, вижив, хоча й став калікою. Ще й розробило на пару зі Стефано план з визволення від Абеля Клелії. Якщо почуття Стефано можна зрозуміти, то Маклін краще б у те не ліз.

Щодо Алли. Я вбила її у стані афекту, як дізналася правду про Розу. Я не шкодую про свій запальний вчинок.

Щодо Клелії: я ніколи не бажала їй зла. Троянди в день ювілею сховали у кімнаті за наказом Абеля. Я бачила, як він зрізав карликові бутони, а тоді відав їх Бонні. На ранок ми всі дізналася, куди ті троянди поставила служниця. Шок та скорботу Абель зобразив дуже переконливо. Коли Стефано знайшов непритомну Клелію, я була поруч й помітила, що вона ледь дихає, проте у швидкій констатували її смерть. Я зрозуміла, що Стефано зіграв на спробі замаху по своїм правилам, щоб врятувати Клелію від Абеля.

Щодо Абеля: я склавши рук не сиділа, не тішилася сподіваннями, що колись мене хтось врятує. Ще до того, як я вийшла за Макліна, як батько здав мене до Прадеус-холла й почав випробовувати на мені різні штуки та методи, я втікала з дому. Але його люди скрізь мене знаходили та повертали. Я намагалася його отруїти, але кожного разу Абель вискакував на сухе. Останнім часом мені фортунило, я непомітно його труїла, і він почав давати задній хід. Накопичена отрута рано чи пізно поставила б у його біографії жирну крапку, навіть якби Монтей не втрутився.

Щодо моєї справжньої дитини: Стефано віддав мені її у маленькій труні у вигляді футляра скрипки. Як заглянула під кришку, то просиділа над труною дві з половиною години роздивляючись те, що від неї залишилося. Майже нічого! Дивне відчуття. У голові шелестів дощ. Я не плакала й не огортала жалем ні її душу, ні власну. Що її вбило? Нелюбов? Атмосфера розпачу й брехні у якій ми існували? Пігулки? Випадковість?

Тієї ночі мені наснилася вона живою, усміхненою, раділа нарешті опинитися вдома... зі справжньою мамою. Я сказала, що її звуть Надія. Вона мовила, щоб я більше не покладалася на надію. Її просто не могло існувати у тому вигляді, у цій родині та історії в якій вона зачалася. Сталася похибка.

Я перепоховала її під гранатовим деревом, і лише я про місце це знала. Ось такий фінал: насилу її отримала й відразу розлучилася. Похибка! Усвідомлення від її слів уві сні наздогнало мене тільки як зарила труну в землю. Вона пішла з життя відразу після народження з власної волі. Змиритися з тим, все одно, що відати повідець з літами у руки незнайомцю. У мені наче випалили царину засіяну пустоцвітом любові. Схоже по-справжньому за життя я любила тільки Надійку, яку ніколи не бачила і не побачу живою. Я закінчилася з її ім'ям на вустах.

Останнє про що слід згадати – як ми зійшлися думками зі Стефано.
Незадовго до власної смерті Стефано назначив мені зустріч, щоб попередити про наміри Макліна відносно мене. Він збирався мене повернути, не дивлячись на те, що я його ледве не прикінчила. Ну не бовдур?! Амбіційні плани колишнього мене не злякали. Навпаки, закортіло скоріше потрапити у його тенета аби поквитатися. За таких обставин Стефано повідомив, що збирається приєднати в діло свою людину, Монтея, щоб той приглянув та допоміг Клелії. Стефано й мені запропонував послуги Монтея, щоб той «викрав» мене для Макліна. Я погодилася. Стефано підозрював, що я захочу помститися й Абелю, але того жадала не тільки я. Клелія теж давно мала на нього зуб. Тож Монтей дійсно став нам у пригоді.