Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

вона сама її туди вкинула. Вона хотіла отруїти свою другу дочку. І йшлося не тільки про гроші. Вона заздрила своїм дітям, що вони молодші за неї, і боялася, – про це страшно навіть говорити, але так воно було, – що вони втішатимуться життям після того, як вона помре. Грошей їй ніколи не бракувало, вона була неймовірно скупою. Казали, вона трохи дивна, але я ніколи не вважала це виправданням. Я хочу сказати, що людина може бути трохи дивною в дуже різні способи. Іноді вона щедро тринькає свої гроші й навіть виписує чеки з банківських рахунків, які не існують, щоб виручити з фінансової скрути якихось людей. Це свідчить про те, що за твоїми дивацтвами ховається надзвичайно добрий характер. Та, на жаль, нерідко буває, що ти дивак, але твої дивацтва завдають великої шкоди людям. То це допоможе тобі чи ні, моя люба Люсі?

– Що мені допоможе? – розгублено запитала Люсі.

– Те, про що я розповіла, – сказала міс Марпл. І лагідно додала: – Тобі не слід тривожитися, бігме, не слід. Елспета Макґілікаді приїде найближчими днями.

– Я не бачу, що може змінити її приїзд.

– Можливо, і нічого не змінить, моя люба. Але я надаю йому великої ваги.

– Я не можу не тривожитися, – сказала Люсі. – Я надто прихилилася до цієї родини.

– Я знаю, моя люба, для тебе це дуже важко, бо обоє вони здаються тобі людьми надзвичайно приємними, хоч і по-різному.

– Про кого ви? – запитала Люсі. Її голос прозвучав досить різко.

– Я мала на увазі двох синів цієї родини, – сказала міс Марпл. – Точніше кажучи, сина й зятя. На жаль, сталося так, що двоє її найменш приємних членів померли, а двоє набагато привабливіших залишилися живі. Я можу погодитися, що Седрік Крекенторп – чоловік дуже симпатичний. Він схильний прикидатися гіршим, аніж він насправді є, йому приємно всіх дражнити своєю поведінкою та манерами.

– Іноді він доводить мене до сказу, – зізналася Люсі.

– Так, – сказала міс Марпл, – і ти цим утішаєшся, чи не так? Ти дівчина із сильним характером, тобі іноді хочеться зітнутися з гідним супротивником. Атож, я бачу, що саме приваблює тебе в Седріку. А містер Істлі належить до зовсім іншого типу, його іноді хочеться пожаліти, наче малого хлопчика. Ця його риса також здається симпатичною.

– Й один із них – убивця, – гірко промовила Люсі, – й убивцею може бути кожен із них. Уявити собі, хто саме, – неможливо. Седрік, приміром, анітрохи не переймається ні смертю брата Альфреда, ні смертю брата Гарольда. Схоже, він надзвичайно задоволений і будує плани, що він зробить із Резерфорд-Холом, весь час повторюючи, що треба буде дуже багато грошей, аби перебудувати його в той спосіб, у який він хоче перебудувати. Звичайно, я знаю, що він належить до людей, які полюбляють перебільшувати власну черствість, і все таке. Але це теж може бути своєрідним прикриттям. Усі знають, що ти прикидаєшся набагато більшим негідником, ніж ти насправді є. А ти зовсім не прикидаєшся, ти такий і є.

– Моя люба, моя дорога Люсі! Повір, мені дуже шкода, що події розвиваються саме так.

– А погляньмо на Браєна, – сказала Люсі. – Можна тільки дивом подивуватися, але Браєнові справді хочеться жити тут. Він вважає, що їм з Александером було б тут дуже весело, і він переповнений планами.

– Він завжди переповнений найрозмаїтішими планами, чи не так?

– Атож, думаю, що так. Вони завжди звучать чудово – але мене змагає відчуття, що вони дуже далекі від реальності. Тобто вони непрактичні. Його ідеї здаються досконалими, але я не думаю, аби він будь-коли обмірковував практичні умови їхньої реалізації.

– Тобто вони висять у повітрі.

– Атож, висять, і слід сказати, що висять буквально. Тобто їх можна назвати повітряними схемами. Напевно, справжній пілот просто не здатний знову спуститися на землю…

Вона додала:

– І він так любить Резерфорд-Хол тому, що той дуже схожий на великий і безладний вікторіанський дім, у якому він жив, коли був дитиною.

– Розумію, – замислено промовила міс Марпл. – Так, я розумію…

Потім, скинувши на Люсі гострим поглядом, вона запитала несподівано й різко:

– Але ж ти сказала мені ще не все, моя люба? Тебе турбує щось інше?

– О, так, мене турбує й інше. Щось таке, про що я не знала ще днів два тому. Браєн реально міг їхати в тому поїзді.

– У тому, що відходить із Педдінґтона о четвертій тридцять три?

– Так. Розумієте, Емма подумала, що вона також повинна згадати про всі свої місця перебування та переміщення двадцятого грудня, і вона дуже ретельно все пригадала – засідання комітету вранці, ходіння по крамницях пополудні, чай у «Трилиснику», а потім вона сказала, що пішла зустріти Браєна на станцію. Вона мала зустріти потяг, що відходив із Педдінґтона о четвертій п’ятдесят, але він міг також приїхати в поїзді, який прийшов раніше, а потім прикинутися, ніби приїхав у пізнішому. Він якось мені сказав, що розбив свій автомобіль і мусив віддати його в ремонт, і йому довелося їхати потягом – він украй намучився, бо терпіти на може потягів. Він розповідав про все це дуже природно – можливо, так воно й було, але мені хотілося б, щоб він тоді не приїхав із Лондона поїздом.

– Отже, усе-таки він приїхав із Лондона поїздом, – замислено проказала міс Марпл.

– Насправді це нічого не доводить. Найжахливіше – підозрювати. Коли ти не знаєш. А може бути, ми ніколи не знатимемо!

– Ми неодмінно про все довідаємося, моя люба, – твердо заявила міс Марпл. – Я хочу сказати – події не зупиняться на цій точці. Єдине, що я точно знаю про вбивць, – їм не можна давати волі. Це дуже небезпечно. Хай там як, – рішуче мовила міс Марпл, – вони неспроможні зупинитися, після того як скоїли друге вбивство. Але не засмучуйся, Люсі. Поліція робить усе, що може, і стежить за всіма. А головне – незабаром приїде Елспета Макґілікаді, вона буде тут уже зовсім скоро.

Розділ двадцять шостий

І

– То як, Елспето, ти зрозуміла, чого я від тебе хочу?

– Я зрозуміла, – сказала місіс Макґілікаді, – але скажу тобі чесно, Джейн, усе це здається мені не зовсім пристойним.

– Нічого непристойного в цьому нема, – не погодилася з нею міс Марпл.

– А я думаю, що є. Приїхати в чужий дім і майже відразу запитувати, чи не можу я… е… е… пройти нагору.

– Сьогодні дуже холодно, – нагадала їй міс Марпл, – і зрештою ти могла з’їсти щось не вельми привабливе для твого шлунка, і тому… е… е… у тебе раптом виникла потреба… е… е… піднятися нагору. Я хочу сказати: такі речі з людьми трапляються. Мені пригадується, як бідолашна Луїза Фелбі одного разу прийшла до мене, і їй знадобилося піднятися нагору п’ять разів протягом півгодини. Так погано на неї подіяв несвіжий корнуольський пиріг, – пояснила міс Марпл.

– Якби ти бодай пояснила мені, що ти там замислила, Джейн, – сказала місіс Макґілікаді.

– А цього я якраз не хочу робити, – відповіла їй міс Марпл.

– Якою нестерпною ти можеш бути, Джейн. Спочатку примушуєш мене