Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

— Як тобі цей? — запитав він, киваючи в бік екрана на меню з обраною назвою і загортаючись у ковдру. На екрані було написано: «Сини пустелі». Я гадки не мала, що це таке, але зрозуміла, що мені подобається сидіти тут у теплі поряд з ним і дивитися навіть передачу про гольф.

— Годиться, — сказала я. Він уже хотів натиснути кнопку «Пуск», але я спинила його. — Реймонде, — промовила я, — ти хотів би бути з Лаурою?

Це питання його ошелешило.

— Я бачила вас сьогодні, — сказала я, — і на вечірці Кіта також.

На його обличчі не було жодних емоцій.

— Зараз вона зі своєю сім’єю, і так і має бути, — він знизав плечима.

Я відчула, що він не хоче про це говорити, тому просто кивнула.

— Готова? — запитав він.

Фільм був чорно-білим, про огрядного розумного чоловіка й худого дурного чоловіка, які приєдналися до Іноземного легіону, хоча явно для цього не підходили. Якоїсь миті Реймонд так сильно засміявся, що розлив вино на ковдру. Згодом я подавилася чипсами, і йому довелося призупинити фільм і постукати мене по спині, щоб мені стало легше дихати. Я була дуже розчарованою, коли це закінчилося, а ще, коли побачила, що ми з’їли всі чипси і випили більшу частину вина, хоча Реймонд і випив більше за мене — виявилося, я не могла пити вино так швидко, як горілку чи «Магнерс».

Він, хитаючись, пішов у кухню, а потім повернувся з великою упаковкою арахісу.

— Хай йому грець, — сказав він, — миска.

Він вийшов, а потім повернувся назад із посудиною, у яку хотів кидати лушпиння від арахісу. Він не вгадав з розміром, тому невдовзі йому довелося класти лушпиння на кавовий столик.

Я почала сміятися — це нагадувало Стена й Оллі,[16] — а потім ми засміялися вдвох. Він вимкнув телевізор і увімкнув музику, скориставшись для цього іншим загадковим пристроєм для дистанційного керування. Я не знала, що це, але вона була приємною, ніжною і невибагливою. Він кинув до рота жменю арахісу.

— Елеанор, — промовив він, шматки горіхів вилетіли з його рота, — я можу тебе дещо запитати?

— Звісно ж, запитуй, — сказала я, сподіваючись, що, перш ніж заговорити, він принаймні ковтне пережоване.

Він уважно подивився на мене.

— Що сталося з твоїм обличчям? Ти не… — він швидко нахилився до мене і торкнувся під ковдрою моєї руки, — …якщо не хочеш, можеш не розповідати. Вибач, я пхаю носа не у свої справи!

Я усміхнулася та зробила ковток вина.

— Я не проти тобі розповісти, Реймонде, — сказала я, на своє здивування, зрозумівши, що це була правда.

Насправді мені хотілося все йому розповісти, особливо після того, як він запитав. Він цікавився не через недоумкуватість чи нудьгу — це був справжній, непідробний інтерес. Звичайна цікавість.

— Я потрапила в пожежу, — сказала я, — коли мені було десять. Пожежа в будинку.

— Господи! Мабуть, це було жахливо.

Між нами зависла довга мовчанка, і я практично бачила, як зринають у повітря його запитання, ніби літери вилітають з його голови й складаються в повітрі в слова.

— Несправна електропроводка? Каструля на плиті?

— Пожежа розпочалася навмисно, — сказала я, відмовляючись давати якісь пояснення.

— Трясця, Елеанор! — сказав він. — Підпал?

Я зробила ще один ковток оксамитового вина, але нічого не сказала.

— А що сталося після того?

— Ну, — розпочала я, — якось я казала, що ніколи не була знайома зі своїм батьком. Після пожежі мене забрали в притулок. Прийомні батьки, дитячі будинки, з яких мене знову передавали прийомним батькам, — здається, я переїжджала кожні півтора року. Мені виділили місце для навчання в університеті — тоді мені було сімнадцять, — а опікунська рада дала мені житло. Я й досі живу в тій квартирі.

Він здавався таким засмученим, що від цього і я почала засмучуватися.

— Реймонде, насправді це не настільки незвичайна історія. Багато людей зростає в значно, значно складніших умовах. Таке життя.

— Це не значить, що так має бути, — сказав він.

— У мене завжди було ліжко, у якому я могла спати, достатньо їжі, у мене був одяг і взуття. Я завжди була під наглядом дорослих. У світі живуть мільйони дітей, які не можуть сказати того ж про себе, на жаль. Якщо замислитися, то мені дуже пощастило.

Здавалося, він от-от заплаче, — мабуть, це все через вино. Воно робить людей надміру емоційними, так кажуть. Я відчувала, що між нами, ніби привид, літає непоставлене запитання. «Тільки не запитуй, не запитуй», — думала я, відчайдушно бажаючи цього й схрестивши пальці під покривалом.

— А що з твоєю мамою, Елеанор? Що сталося з нею?

Я одним махом допила решту.

— Я б не хотіла говорити про матусю, якщо ти не проти, Реймонде.

Він виглядав здивованим і, знайома реакція, трохи розчарованим. На щастя для нього, він не наполягав на продовженні цієї теми.

— Як скажеш, Елеанор. Ти можеш говорити мені що хочеш, будь-коли. Ти ж це знаєш, чи не так?

Я кивнула, на своє здивування, я зрозуміла, що я так і робила.

— Ми ж друзі, Елеанор, правильно? — сказав він, вино робило його більш відвертим, ніж зазвичай.

— Так, — підтвердила я, підморгуючи.

Мій перший друг! Звичайно, він був небагатим майстром комп’ютерної техніки з безліччю недоладних соціальних звичок, але все-таки — друзі! Мені, безумовно, знадобилося дуже багато часу, щоб у мене з’явився бодай один друг. Я добре знала, що в людей мого віку зазвичай є принаймні один чи двоє друзів. Я не намагалася їх уникати, і я нікого не шукала; насправді однодумців зустріти напрочуд складно. Після пожежі мені ніколи не вдавалося знайти людину, яка могла б заповнити прогалини всередині мене. Я не скаржуся, зрештою це цілковито моя провина. Хай там як, у дитинстві я так часто переїжджала, що підтримувати дружні контакти було не надто просто, навіть якби мені цього дуже хотілося. Так багато прийомних родин, усі ці нові школи. В університеті я закохалася в класику і залюбки присвятила себе навчанню. Я жертвувала походами в клуби, щоб отримати високі оцінки та щедру похвалу від викладачів. І це здавалося мені вигідною угодою. І звичайно, кілька років я була з Декланом. Він не любив, коли я ходила кудись без нього. Чи краще сказати, із ним.

Після закінчення університету я почала працювати у фірмі Боба, і, бачить Бог, там не було моїх однодумців. Як тільки звикаєш до самотності, то починаєш сприймати її як цілком природне явище. Я, безумовно, звикла до