Читати книгу - "Київська Русь"

Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. “Великі” бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, “малі” — посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністеріалітету. Літописи до цієї категорії урядових чиновників відносять соцьких, десяцьких, тіунів, дворецьких, осьменників, огнищан. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вірників, митників, мечників, дітських, печатників, яких набирали із дворян — слуг князівського двору.

Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, що брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, айв управлінні державою чи землею. В ній інтегрувалася військово-службова знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації. В часи Київської Русі виробився своєрідний дружинний кодекс честі, що генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався князівськими пожалуваннями — грошима, а також бенефіціями. Вірна служба своєму сюзеренові — князю оплачувалась земельним наділом, який передавався знатному дружиннику в умовне володіння.

Срібна чаша XII — XIII ст. Чернігів

Загалом ієрархічна структура панівного класу була досить розвиненою, повністю відповідала функціонуванню феодального організму і перебувала під захистом держави. “Правда Ярославичів” передбачала штраф за вбивство княжого тіуна і конюха в розмірі 80 гривен (проти п’яти гривен за холопа чи смерда). Вбивство боярина, як вважав С.В. Юшков, каралося смертю[320].

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні шари населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Основною категорією населення, зайнятою в сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди. Б.О. Рибаков на підставі аналізу статей “Руської Правди” дійшов висновку, що смерди мали своє господарство, земельні наділи, проживали в князівських селах і платили данину князю[321]. Підтверджується це літописними свідченнями. Володимир Мономах у своєму “Повчанні” дітям говорить, що він “и худого смерда и убогые вдовице не далъ есмь сильным обидети”[322].

Новгородського князя Всеволода Мстиславича позбавили у 1136 р. стола, зокрема й за те, що “не блюдеть смердъ”. Смерди були як особисто вільними, що виконували повинності на користь князя, держави, церкви, так і феодально залежними, становище яких також було ближчим до вільного, ніж до рабського.

У писемних джерелах зустрічається термін “люди”, що означав і селян-общинників, які проживали в общинних селах-весях, і взагалі сільське населення, незалежно від його соціального стану.

Рельєфне зображення на чернігівській чаші

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням мали закупи — колишні смерди, які в силу ряду причин втрачали власне господарство і потрапляли в залежність до феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — “купу” — в господарстві свого пана. Тимчасова залежність нерідко перетворювалася на постійну, хоча давньоруське законодавство і забороняло це. Використання праці закупів у панському господарстві засвідчує існування на Русі інституту відробітку економічно незалежних селян, які мали земельні наділи, тяглову силу і реманент.

Помітна група давньоруського населення — наймити, рядовичі, челядь.

Із писемних джерел XIV ст. відомі “челядин-наймит” і “закупний наймит”— основна робоча сила вотчинного господарства. Працювали вони на умовах найму.

Закупництво зумовило практику укладання договору-ряду, що виступав у двох основних формах — договір-найм і договір-займ. В результаті з’явився термін “рядович”, який означав селянина, пов’язаного з князівським і боярським господарством договірними зобов’язаннями. Судячи з того, що ряди-договори укладались у присутності свідків, обидві сторони були представлені вільними людьми. € підстави вбачати в рядовичах своєрідний різновид закупів. Їх юридичне становище, судячи з “Руської Правди”, було практично тотожним.

Рядовичі і закупи виступають основними об’єктами “Статуту” Володимира Мономаха про різи, що з’явився після повстання 1113 р. Мономах змушений був видати нові законодавчі статті, які до певної міри обмежували свавілля панів. Відмінялось, зокрема, холопство за борги, зменшувалися позичкові проценти.

Челядь згадується на сторінках літопису в X ст. без вказівки на конкретну форму соціально-економічного статусу. В “Руській Правді” термін “челядин” має широке поняття, що стосується різних категорій залежного населення. Одне із джерел формування челяді на Русі — полон. Челядь продавали, дарували, передавали в спадщину. За вбивство челядина пан не ніс практично ніякої відповідальності. “Руська Правда” за цю дію не вказує ніякого штрафу.

Близьким до челядинського було становище холопів. Термін “холоп”, як вважають дослідники, походить з праслов’янського періоду і означає людину неповноправну. “Руська Правда” визначає холопство як категорію населення, що перебувала у повній власності пана. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському. Їх ряди поповнювали люди різних суспільних груп. Холопи в XI — XIII ст. — невід’ємна структурна частина панського господарства; вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві, обслуговували потреби двору, брали участь у торговельних зв’язках вотчини.

Холопське становище не було довічним. Данило Заточник повідомляє, що за добру “службу” холопа відпускали на волю, він міг одержати волю також згідно з рішенням суду. Але все це залежало від “добрих” або “злих” панів, перед владою яких холопи були повністю безправні.

У XII — XIII ст. становище холопів дещо поліпшилось. У своєму правовому статусі вони наблизилися до феодально залежного селянства. Причини цього явища полягають у подальшому розвитку феодальних форм експлуатації (раб економічно був менш вигідний, ніж смерд).

Ще одна категорія давньоруського населення мала назву “ізгоїв”. Це люди, які з тих чи інших причин випали із свого соціального середовища і втратили з ним законний зв’язок. Ними були колишні смерди, які позбулися землі і засобів виробництва, збанкрутілі купці, діти духовенства, що не могли вести церковну службу, навіть князі, позбавлені столів. Високий процент за вбивство ізгоя (40 гривен проти п’яти за вбивство залежної людини) свідчить, що давньоруський закон охороняв його як вільну людину.

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що проживали в садибах феодалів. Вотчинного ремісника згадує “Руська Правда” і оцінює його життя в 12 гривен — удвічі більше, ніж за життя смерда або закупа. У містах значним був процент вільних ремісників, так званих посадських.

Окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство — біле і чорне. Формувалось воно із різних суспільних верств і не являло собою окремого стану.

Феодальні повинності

За феодалізму земля, що перебувала у її власників і володільців, була основним засобом виробництва. Власність на неї давала економічну основу отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин був зобов’язаний певний час працювати в господарстві пана або віддавати йому частину