Читати книгу - "Київська Русь"

Навала монголів і поневолення Русі — один із найтяжчих періодів її історії. Похід Батия був лише однією з ланок у довгому ланцюгу нападів, що продовжувалися всю другу половину XIII ст. і в наступні століття. Особливо страждали землі Південної Русі, що знаходились неподалік од місць розташування ворожих кочів’їв. Постійна небезпека, вбивства і захоплення людей у полон змушували населення Київщини і Переяславщини втікати у безпечніші райони — Полісся, землі Північно-Східної Русі, Галичину. У літописній статті 1259 р., яка розповідає про те, що в Галицьке князівство “бѣжаху ис татаръ, сѣдѣлници, и лучници, и тулници, и кузницѣ желѣзу и мѣди и серебру”, серед інших народів названі і руські “и Русь”[314].

Навряд чи може бути сумнів у тому, що під висловом “ис татаръ” треба розуміти розорені і поневолені завойовниками південноруські землі.

У 1241 р. кочовики вийшли на західні рубежі Русі і вторглися на територію Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії, Трансильванії. Як і на Русі, народи цих країн відстоювали свою незалежність.

Батиєва орда, значно обезкровлена на Русі, зазнавала великих втрат.

У 1242 р. Батий змушений був припинити похід на Захід і через Боснію, Сербію, Болгарію і Русь вивів свої поріділі війська в пониззя Волги (тут кочовики заснували свою державу — Золоту Орду). Приводом для цього послужила смерть головного монгольського хана Угедея, але причини були значно серйозніші: Батий не мав сил продовжувати похід і тримати в покорі завойовані країни.

Русь, країни Центральної Європи, відстоюючи свою незалежність, врятували Західну Європу, її культуру від розорення. У цьому їх величезна історична заслуга перед європейською цивілізацією.

Розділ 4

Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Станово-класова структура давньоруського суспільства

Руська держава з центром у Києві відкрила новий — феодальний період в історії східних слов’ян та ряду інших народів Східної Європи. Вони поминули в своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві; на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX — X ст. Основними серед цих структур були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Писемні джерела засвідчують відносно розвинену для цього часу соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори поряд з великим київським князем називають світлих і великих князів, які “под Олгом суще”, а також бояр. Немає сумніву в тому, що світлі князі (“всякое княжье”) і бояри — це місцеві племінні князі і вожді, які згодом були підкорені київськими князями. У кінці X ст. на зміну племінним володарям прийшли князі-намісники, найближчі родичі (сини і племінники) великих київських князів. Помітне місце в соціальній структурі давньоруського суспільства X ст. ще до прийняття християнства посідали “старці”. У літописних розповідях про діяння Володимира Святославича вони згадуються поряд з боярами — в ролі радників. Згідно з висновками В.В. Мавродіна, І.Я. Фроянова, Х. Ловмянського та інших істориків, “старці” — це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції[315].

Писемні джерела згадують в кінці X — першій половині XI ст. і такі категорії населення, як “стара чадь” і “кращі мужі”. Генетично вони зв’язані з родоплемінною верхівкою, інтегрованою в панівний стан ранньофеодального суспільства Русі X — XI ст.

В міру поглиблення процесів феодалізації на Русі ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу.

На її вершині в X — XIII ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий київський князь. У столицях земель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Новгороді, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. Кожна давньоруська земля поділялася на окремі волості, якими також правили князі.

Ідеальною нормою міжкнязівських відносин на Русі була суверенність влади в межах землі або волості. Це принцип, сформульований в середині XI ст. і закріплений 1097 р. на Любецькому з’їзді: “Каждо да держить отчину свою”[316]. В реальній практиці норма, як правило, суціль порушувалася. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи заміщення столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів. Боротьба за владу велася на всіх рівнях князівської ієрархії.

Незважаючи на певну нестабільність, князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належали законодавчі і судові функції, право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контроль за державними податками, право на князівські податки з населення. Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу, представляв насамперед його інтереси і був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства[317]. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. “Безкняжжя” створювало кризові ситуації, оскільки саме князь був гарантом внутрішнього миру — “наряду” і зовнішньої безпеки країни, землі, міста.

Скарб золотих і срібних речей. XII — XIII ст. Чернігів

В історичній літературі має місце точка зору, згідно з якою князі на Русі в XI — XII ст. хоч і виступали передусім захисниками інтересів знаті, але разом з тим правили і на благо народу[318]. І хоча об’єктивно це справді так, нема жодних підстав бачити в давньоруських князях представників і виразників народних інтересів. Джерела незаперечно свідчать про станово-класовий характер князівської влади. Такої ідилічної картини, коли князь, бояри, воєводи і тисяцькі були всього лише представниками общини, виразниками її інтересів, на Русі IX — XIII ст. не існувало.

Численну категорію панівного класу становили бояри. В літописах вонц, як правило, згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землеволодільцями. Уже в XI ст. існувала певна соціальна диференціація боярства. Князівські бояри поділялися на “великих” і “менших”. Крім того, були ще й “земські” бояри. Етимологія слова “боярин” не зовсім з’ясована, але очевидним є зміст поняття. Боярин — це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Зображення святого воїна Федора на чернігівській чаші

Диференціація боярства дає підстави стверджувати