Читати книгу - "Київська Русь"

class="p1">Археологічні матеріали з документальною точністю підтверджують яскраву розповідь Суздальського літопису про розгром Києва. Тільки люди, не знайомі з цими археологічними матеріалами, можуть вбачати у писемних повідомленнях про звірства Батиєвої орди перебільшення очевидців. Ні про що не говорять і посилання на те, що після розгрому в Києві продовжували діяти Софійський, Михайлівський Златоверхий, Видубицький і Печерський храми і що Плано Карпіні бачив у місті в 1246 р. вже близько 200 дворів. Адже йдеться не про заштатне давньоруське містечко, а про величезний середньовічний центр. Звичайно, завойовники не стерли його з лиця землі і не перервали всіх його історичних традицій, але справді звели “нінащо”.

З понад 40 монументальних споруд Києва вціліло (та й то в дуже пошкодженому вигляді) тільки п’ять-шість, з дев’яти тисяч дворів — 200 (і ті, очевидно, було відбудовано у 1240 — 1246 рр.), а з 50-тисячного населення залишилося не більше двох тисяч. У ряді районів давнього Києва, зокрема в центральному, життя відродилося лише через кілька віків. Припинили існування київські ремесла, на високій ноті обірвалась “пісня” давньокиївських зодчих, художників, літераторів і літописців. У своєму розвитку Київ виявився відкинутим на кілька століть назад.

З Києва головні сили Батия рушили на Володимир і Галич, у той час як інші його загони вторглись у південно-західні райони Русі. З вогнем і мечем ішли вони по Київській землі. Розкопки Вишгорода і Білгорода, городищ по Тетереву, Случі, Горині, Південному Бугу та інших річках відображують картини героїчної оборони і загибелі цих центрів. Археологи всюди простежують потужні шари пожеж; під кріпосними стінами, спаленими будинками, а то і просто на вулицях і площах виявлено сотні людських кістяків, багато знарядь праці, інструментів ремісників, предметів озброєння, прикраси.

Особливо яскравим прикладом трагічної загибелі невеликих південноруських міст може бути городище Райки на Житомирщині. Розкопане повністю, воно дало можливість уявити всю повноту трагедії, що спіткала його жителів. Очевидно, ніхто з них не залишився в живих. Чоловіки полягли в жорстокій битві з монголами, жінки і діти або загинули у полум’ї, або були вирізані. На городищі, по суті, не залишилось місця, де б не лежали людські кістяки; ними всіяна вся вільна від забудов площа, їх знаходили також у спалених будинках і біля них. Картину повного знищення Райковецького городища доповнюють скелети домашніх тварин (корів, коней, свиней, овець), що загинули у вогні, залишки збруї, ремісничих виробів і сільськогосподарського інвентаря. Життя на цьому городищі більше не відродилося[307].

Свого часу М.К. Каргер, полемізуючи з істориками про роль монголів в історії Русі, висловив думку, що в літописних розповідях про їх господарювання в захоплених містах не можна не звернути увагу на різне ставлення переможців до міст, в залежності від ступеня виявленого опору. В містах, які здавалися швидко, переможці обмежувалися лише пограбуванням населення і багатих монастирів та храмів. Але таких міст, як вважав М.К. Каргер, на Русі зустрічалося мало[308]. Л.М. Гумільов повторив цю саму думку, але по-іншому розставив акценти. Він заявив, що завойовники не набагато зменшили руський воєнний потенціал, і назвав для прикладу серед зруйнованих міст тільки Рязань, Володимир, Суздаль, Торжок і Козельськ. Історик стверджував, що “інші міста здалися на капітуляцію і були помилувані”[309]. Проте ні М.К. Каргер, ні Л.М. Гумільов не змогли навести хоча б приблизний список давньоруських міст, які здалися на милість переможця і не зазнали руйнування.

Але найвірогідніше, що на шляху просування Батиєвих орд вціліли тільки ті міста, якими ворогу не вдалося заволодіти. Доля ж узятих міст (хитрістю, обманом чи силою) була однакова. Доказом цьому є Колодяжин, що капітулював після нетривалої облоги і був повністю знищений ворогом. Про це говорить літопис: “Они же (колодяженці. — П.Т.), послушавшие злого совета его, передашася и сами избиты быша”, що підтверджують і археологічні розкопки. Місто загинуло у вогні; населення було вирізане. Ворог не помилував навіть дітей; їх кістяки неодноразово виявляли під час розкопок. На багатьох черепах помітні сліди ударів шаблею, в кістках нерідко стирчать стріли. Як вважав Р.О. Юра, в Колодяжині загинуло не тільки населення містечка, а й жителі навколишньої округи, які сховалися за його міцними валами.

Така сама участь спіткала і розташований на києво-волинському порубіжжі Ізяславль. Розкопки М.К. Каргера показали, що місто припинило своє існування в результаті монгольського погрому. Під товстим шаром згарища знайдено численний археологічний матеріал, людські кістки, які свідчили про насильну загибель населення.

Впертий опір загарбникам чинили міста Данилів, Кременець і Холм, яких Батию так і не вдалося взяти. Монголи направились від Кам’янця і Данилова на південь — до Дністра і Прута, на південний захід — до Галича і на захід — до Бузька і Звенигорода.

Володимир-Волинський, велике і сильно укріплене місто з міцними оборонними спорудами, завойовники взяли штурмом після тривалої облоги. Про страшний розгром Володимира літопис повідомляє: “Не бе бо на Володимѣрѣ не осталъ живыи, церкви святой Богородици исполнена трупья, иныа церкви наполнены быша троупья и телесъ мертвых”[310].

Літописні свідчення підтверджуються археологічними даними. У Володимирі біля давніх церков виявлені людські скелети з розрубаними кістками, з черепами, пробитими великими цвяхами. Майже повсюди при розкопках Володимира простежувався потужний шар вугілля і попелу, що датуються серединою XIII ст.

До другого столичного міста — Галича ординці підійшли об’єднаними силами і взяли його штурмом після триденної облоги. Розкопки показали, що частина галицьких городян, які заховалися в Успенському соборі, загинула під час зруйнування ворогом цього храму. Після розгрому Галич збезлюднів — столицю було перенесено до Холма.

Нема потреби говорити про всі південноруські центри, що загинули в роки навали. І без того видно, як завойовники розорили одну з найбільш розвинутих частин Русі. Ні, вони не змогли знищити тут все населення, як це стверджували представники школи Погодіна, але значно затримали економічний і культурний розвиток Південної Русі. Ніякого “общинного ладу”, як намагалися показати деякі історики, ординці не принесли і не могли принести. Б.Д. Греков з цього приводу зазначав: ординці ніде не міняли суспільного ладу завойованих земель та й навряд чи в силах були це зробити[311]. Устрій залишався таким самим, але розвиток його було загальмовано. На цю обставину вказував свого часу М.І. Костомаров: “Русь, паралізована навалою і рабством, із своїм удільним укладом, продовжувала близько століття рух на колишній лад, не маючи ні сил перемінити цей лад, ні звільнитись від цього кошмару”[312]. Про те, як страшно виглядали сплюндровані ворогом землі, писав сучасник навали Батия архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, який згодом став