Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

Життя нерозумних людей безпросвітне і сповнене страху, бо все воно поривається у майбутнє[599].

Щодо минулого, епікурейці приймають, що воно може бути джерелом стабільного задоволення, але тільки тією мірою, якою його «реактуалізують»[600]. Так, Епікур пише[601], що його фізичні болі притуплюються спогадами про філософські питання, які він дискутував зі своїми учнями, втім, це може означати не лише те, що спогад про минуле задоволення приносить йому теперішнє задоволення, але й що філософські питання, які він собі пригадує, можуть долати його страждання.

Як і для стоїків, фундаментальна духовна вправа для епікурейців полягає у концентрації на теперішньому, тобто на свідомості Я в теперішньому та в уникненні проектування своїх бажань у майбутнє. Теперішнього досить для щастя, оскільки воно дає змогу задовольняти найпростіші і найнеобхідніші бажання — ті, які дають стабільне задоволення. Саме це є однією з улюблених тем поета Горація:

Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім.

Лиш те, що несе хвилина, доводь до ладу, вдячний: все інше йде,

мов Тібр[602].

Як і у стоїків, ця вправа також тісно пов’язана з думкою про смерть. Саме ця думка надає цінності кожній миті та кожному дню життя. Ось чому потрібно проживати кожну мить так, ніби вона є останньою:

Довгу мрію діли: заздрісний час, поки говоримо тут, вже у безвість летить. День цей лови! У майбуття — не вір.

День привітавши, скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє». Так і всміхнеться тобі крадькома легко плинна година[603].

«Всміхнеться крадькома», оскільки на кожну мить дивляться з точки зору смерті як на чарівний подарунок, як на неочікувану та унікальну милість:

Приймати кожен додатковий момент часу, визнаючи всю його цінність, як такий, що стається завдяки неймовірній та чарівній удачі[604].

Потрібно усвідомити всю велич існування[605]; більшість людей не усвідомлюють цього та розтрачують себе на даремні бажання, які заступають їм саме життя. Стоїк Сенека сказав: «Життя, поки його відкладаємо, минає»[606]. Здається, що це висловлювання є своєрідним відгуком на таку Епікурову сентенцію:

Народжуються лише один раз, двічі це неможливо. А отже, ми не є вічними, хоча ти — той, хто не є господарем завтрашнього дня, відкладаєш на завтра свою радість. Життя даремно проходить в цих відкладаннях і кожен з нас помирає, ніколи не спробувавши миру[607].

Як і стоїк, епікуреєць віднаходить досконалість у теперішньому моменті. Для нього задоволення теперішнього моменту не має потреби тривати, щоб бути досконалим. Одна лише мить задоволення є так само досконалою, як і вічність задоволення[608]. Епікур тут є спадкоємцем аристотелівської теорії задоволення[609]. Так само як акт бачення для Аристотеля є цілим і довершеним у своїй своєрідності кожної миті своєї тривалості, так само задоволення є щомиті по-своєму довершеним. Задоволення не є рухом, який розгортається у часі, воно не залежить від тривалості. Це реальність у собі, яка не позиціонується в категорії часу. Про епікурейське задоволення, як і про стоїчну чесноту, можна сказати, що їх кількість та тривалість нічого не змінюють у їхній суті: круг є кругом незалежно від того, є він великим чи малим. Ось чому сподіватися збільшення задоволення у майбутньому означає ігнорувати саму природу задоволення. Оскільки справжнє стабільне задоволення, яке приносить мир, існує лише для людини, яка вміє обмежувати себе тим, чого може досягнути тепер, не даючи себе втягнути в нерозумну необмеженість бажань. Стоїчна чеснота та епікурейське задоволення є, таким чином, досконалими та довершеними щомиті. Відтак як стоїк, так і епікуреєць може сказати разом з Горацієм: «Господарем самого себе і щасливим є той, хто щодня може сказати: «Я прожив»[610]. «Я прожив», оскільки я осягнув позачасовість задоволення, досконалість та абсолютну цінність стабільного задоволення, «я прожив» також, оскільки усвідомив позачасовість буття. Ніщо вже не може скасувати того, що я був, що я досягнув задоволення відчувати своє існування[611]. Епікурейські роздуми про смерть покликані одночасно спонукати до усвідомлення абсолютної цінності існування та небуття смерті, прищепити любов до життя та знищити страх смерті: «Вправлятися у тому, щоб добре жити та вправлятися у тому, щоб добре померти, — це одне і те саме»[612]. Добре померти означає зрозуміти, що смерть як небуття є нічим для нас, це також радіти кожній миті свого буття та знати, що смерть ніяк не може зменшити повноту задоволення буття. Як добре зауважив К. Діано, в ідеї, згідно з якою смерть є нічим для Я, є глибока онтологічна інтуїція: буття не є небуттям, немає переходу від буття до ніщо. Чи думав Вітґенштайн про Епікура, коли писав:

Смерть не є подією життя. Бо смерть не переживають. Якщо під вічністю розуміють не нескінченну тривалість часу, а безчасовість, то живе вічно той, хто живе в теперішньому[613].

Ми бачимо тут, що Спіноза в певному сенсі помилявся, коли протиставляв розмірковування про смерть та розмірковування про життя[614]. Вони насправді невіддільні одне від одного, вони засадничо ідентичні і обидва є необхідною умовою усвідомлення себе. З цього погляду буде такою самою помилкою радикально протиставляти вправляння у смерті у Платона, з