Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

мірою того, як така думка може бути хоча б трохи корисною для дії. Відтак саме вибір, рішення, дія, визначають межі теперішнього. Стоїки розрізняли два способи визначати теперішнє. Перший полягав у розумінні його як межі між минулим та майбутнім. З цього погляду ніколи немає теперішнього часу, оскільки час ділиться до нескінченності. Проте тут йдеться про абстрактний поділ, математичний порядок, де теперішнє зводиться до нескінченно малої миті. Другий спосіб розглядати теперішнє полягає у тому, щоб визначати його стосовно людської свідомості: тут воно постає як певна тяглість, певна тривалість, що відповідає увазі живої свідомості[588]. Саме про таке теперішнє, що переживається, йдеться тоді, коли говорять про концентрацію на теперішньому.

Самосвідомість є нічим іншим, як свідомістю Я, яке діє та живе в теперішньому. Марк Аврелій, наприклад, не перестає це повторювати: потрібно, щоб я сконцентрував свою увагу на тому, що мислю в цей момент, на тому, що роблю в цей момент, на тому, що зі мною стається в цей момент, для того, щоб бачити речі такими, якими вони постають мені в цей момент, щоб спрямовувати свій намір на дію, яку я зараз роблю, не бажаючи робити нічого, окрім того, що служить людській спільноті, щоб приймати як бажане долі те, що стається зі мною в цей момент і не залежить від мене[589].

Ця вправа самосвідомості зводиться, таким чином, до вправи з уваги[590] до себе самого (prosoché) та пильності, яка передбачає, що ми відновлюємо щомиті життєвий вибір, тобто чистоту наміру, відповідність волі індивіда волі світової Природи, і що ми утримуємо в думці принципи та правила життя, які його виражають. Потрібно, щоб філософ щомиті був повністю свідомий того, чим він є та що він робить.

Ця концентрація на теперішньому моменті передбачає також, як і платонівська самосвідомість, «вправляння у смерті». Думка про можливість смерті надає насправді власної ціни та власної серйозності кожному моментові та кожній дії життя:

Діяти, говорити, мислити завжди, як той, хто може щомиті покинути життя.

Закінчуй кожну дію свого життя так, ніби це остання твоя дія, остерігаючись будь-якої легковажності.

Досконалості способу життя надає переживання кожного дня життя так, ніби він є останній днем […]

Нехай смерть поставатиме у тебе перед очима щодня, і ти ніколи не матимеш жодної низької думки та жодного надмірного бажання[591].

З цього погляду той, хто спрямовує всю свою увагу та всю свою свідомість на теперішнє, бачитиме себе винятково у теперішній момент, оскільки саме в цей момент його існування та його моральний намір наділені абсолютною цінністю. Йому нічого бажати поза цим. Уся тривалість життя та вся вічність не зможуть принести йому більше щастя: «Хто є мудрим хоча б мить, не поступиться щастям тому, хто є мудрим всю вічність»[592]. Щастя є цілим щастям, як круг залишається кругом незалежно від того, йдеться про малий круг чи великий[593]. На відміну від танцювальної вистави чи від театральної п’єси, які залишаються незавершеними, коли їх переривають, моральна дія має повноту досконалості щомиті[594]. Так зрозумілий теперішній момент дорівнює усьому життю. Про нього можна сказати: моє життя вдалось, я мав усе, чого можна було очікувати від життя. Отже, я можу померти:

йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо:

Вже поза мною життя. Вже відміряно суджену стежку.

Якщо бог додасть до цього ще й завтрашній день, — приймімо його, радісні. Бо лише той по-справжньому щасливий і задоволений своєю долею, хто без тривоги виглядає завтрашню днину, хто сказав собі: «Вже поза мною життя», і щоденно встає, наче по новий зиск. […] Поспішай жити і вважай, що кожен окремий день — це окреме твоє життя. Хто пристосувався жити саме так, для кого життя щоденно було цілісним, той не знає журби[595].

Отже, ми бачимо, як ця вправа веде до погляду на час та життя у зовсім інший спосіб та завершується справжнім переосмисленням теперішнього. Це тим цікавіше констатувати, що у такому духовному поступі епікурейство та стоїцизм поєднуються не в одному пункті.

В епікурействі[596] також є концентрація на собі та усвідомлення себе, пов’язані з аскезою; аскеза полягає в обмеженні своїх бажань природними та необхідними бажаннями, які забезпечують плоті, тобто індивіду, стабільне задоволення. Аристотель говорив: «відчуття життя належить до речей, які самі по собі приносять задоволення»[597]. Однак жити і означає відчувати. А отже, потрібно сказати: «відчування відчуття є задоволенням». Для Епікура своєрідне усвідомлення самого себе як чуттєвої істоти і є філософським задоволенням, чистим задоволенням існування.

Але для досягнення такої самосвідомості, також потрібно відокремити своє Я від того, що йому чуже, тобто не лише від пристрастей, які спричиняє тіло, а й від пристрастей, спровокованих марними бажаннями душі. І ми знову віднаходимо тут концентрацію на теперішньому, оскільки ми даємо втягнути та стривожити себе очікуванням майбутнього та надією на нього тому, що душа мислить про минуле чи майбутнє[598], а отже, вона не позбавилася бажань, які не є ні природними, ні необхідними, наприклад, пошуку багатства чи почестей, які можуть бути задоволеними лише внаслідок великих зусиль, як виснажливих, так і непевних:

Нерозумні живуть в очікуванні майбутніх благ. Через