Читати книгу - "Король болю"

Від цих слів у присутніх, здавалось, от-от виростуть крила.

— Це для нас велика честь служити вам, дорога пані, й стати на захист тутешніх земель. Зрештою, Галіція — наш спільний славний край, — урочисто промовив Корнякт, і решта гучно його підтримали, піднісши догори келихи.

В якусь мить Христоф відчув, як хтось смикає його за рукав. Озирнувшись, він побачив дівчину-служницю, що, низько йому вклонившись, попросила піти за нею. Застілля було в розпалі, тому ніхто не зауважив, як той встав зі свого місця й вийшов із зали. Дівчина вивела його на подвір’я, де під розлогим дубом, на них вже чекала незнайомка у чорній сукні. Підвівши Христофа до неї, служниця мовчки залишила їх самих. Як і належало, чоловік шанобливо вклонився.

— Дякую, що прийшли, пане Христофе, — сказала вона, — і даруйте, що відірвала вас від бенкету.

— Пусте, — відповів той, — зізнатися, я й сам радий вдихнути свіжого повітря.

— Мене звати Йоанна, — продовжила жінка, — я кузина пані Агати Сененської...

Тут вона зробила паузу мовби для того, щоб співрозмовник міг уважніше роздивитися її обличчя. Бліде, з невиспаними очима, проте не позбавлене краси.

— Маю за честь з вами познайомитись, — відповів той.

— Кажуть, разом із вами в замок прибула маленька дівчинка на ім’я Франциска, якою опікується монах. Чи це правда? — запитала Йоанна.

Дещо насторожившись, Христоф, однак, відповів ствердно:

— Правда, ваша милосте.

Вона глянула йому просто в очі, мовби намагаючись роздивитися самісіньку їхню глибину, а тоді, затинаючись, промовила знову:

— Скажіть, дорогий Христофе, чи могла б я... Чи можна попросити вас... Чи могли б ви довірити мені опіку над цією дитиною?

Від несподіванки той завмер, не в змозі відповісти їй будь-що.

— Безперечно, ви зовсім мене не знає і буде справедливо, якщо відмовите мені, але запевняю, що ніхто не здатен огорнути цю дитину більшою любов’ю і турботою, аніж я...

— Але ж, дорога пані, брат Гвідо вже досить довго опікується цією дівчинкою, тому гадаю, що найперше слід запитати в нього, — мовив Христоф.

— Найперше, брат Гвідо — чоловік. Чоловікам такі речі не властиві. Господь наділив вас силою, мужністю та відвагою, але догляд за дітьми віддавна доручив жінці. Крім того, я не збираюся відбирати в нього дівчинку, а лише додати свою жіночу частку турботи, якої вона досі не знала...

Йоанна раптом опустилася на коліна і гірко заридала.

— Благаю вас, Христофе, — крізь сльози вимовила вона, — не так давно я втратила свою дитину. Тому коли дізналася, що в замку перебуватиме маленька дівчинка, сприйняла цю звістку, як Господній знак. Дозвольте мені подарувати їй своє тепло... Дозвольте нещасній матері цю маленьку радість. Будьте милосердні. Поговоріть з вашим другом...

— Заради Бога, пані, підведіться, — спантеличено сказав той, обережно підіймаючи Йоанну за плечі, — звісно, я поговорю з братом Гвідо. Впевнений, він буде не проти.

— Хай благословить вас Господь, Христофе, — відповіла жінка.

Вона дістала з кишені хусточку і витерла сльози. А тоді все ще тремтячим голосом попрощалась:

— На все добре, мій друже. Дякую за ваше милосердя.

Вражений цією зустріччю, Христоф ще стояв деякий час на тому самому місці, а тоді, трохи прийшовши до тями, повернувся до бенкетної зали, де гості, вже добряче сп’янівши, потроху почали верзти різноманітні дурниці.

Наступного дня ще до сніданку всі зібралися в тій самій залі, однак вже не для бенкету, а для наради. Усі, крім Массарі, виглядали бадьоро. Бідолашному консулові не давала спокою його рана.

— Гадаю, цих дикунів нам під силу знищити одним несподіваним наскоком. Візьмемо декількох в полон і нехай покажуть нам ту Лев’ячу Голову, — рішуче промовив Корнякт.

Услід за цим він поставив на стіл Чашу, яку вони відібрали у Львові в Сірого Братства. Очі його загорілися... Навіть не вірилося, що такого багатого й впливового чоловіка міг цікавити захований десь глибоко в горах скарб. «А може справа не в цьому? — раптом подумав Казимир, — може над нами всіма панує зовсім не бажання наживи, а якась незрозуміла демонська одержимість?.. Адже кожен з нас добре розумію, що цього скарбу може просто не виявитись. Переказ про нього — звичайна казка, в яку повірив спочатку нещасний Джованні Массарі, а тепер ми...»

— Не все так просто, вашмосць, — сказав він уголос, і Корнякт відірвав нарешті свої збільшені очі від чаші, — хоч, зізнатися, я й сам так міркував раніше. Втім, до добра це не довело. Ці потвори все життя живуть у лісі, знають там кожне дерево, кожен кущ і кожну галявину. До того ж вони розумні і вправно розставляють в лісі пастки. Стридів неможливо знищити одним наскоком, як загін ворожої піхоти. Мусимо діяти жорстокіше і хитріше.

— І що ви пропонуєте? — перепитав грек.

— В цих лісах багато торфу, — спокійно відповів Казимир, пригадуючи свою втечу з полону, — як ви знаєте, він чудово горить.

— Ти з глузду з’їхав, — не втримався Христоф, — ми спалимо не лише ліс, але й навколишні села.

— Зробимо так, щоб полум’я знищило тільки частину лісу, в якому живуть ці чудовиська. Разом із ними самими, — відповів найманець, — а тоді вже на згарищах доб’ємо кожного, хто виживе. Це наш єдиний вихід.

— У нас замало людей, — зазначив Орест.

— Візьмемо замкову варту і зберемо сільське ополчення. З них кепські воїни, але хоча б на щось вони здатні. Наприклад, розвести вогонь по колу і спрямувати полум’я всередину. Таким чином, наш ворог опиниться у вогняній пастці.

Задум здавався жахливим навіть самому Казимирові, однак всі врешті-решт з ним мовчки погодились. Наостанок було вирішено не зволікати і вирушати вже завтра.

Чоловіки вже почали розподіляти обов’язки у своєму невеликому війську, коли ж до замку прибули двоє незвичних гостей: жінка, на обличчі якої виднілося кілька свіжих шрамів, і молодий чоловік в однострої, схожому до того, що носять військові моряки. Агата прийняла незнайомців, які повідомили, що прибули аж з Гданська, і гостинно запропонувала їм обід та дві кімнати для відпочинку. Гості подякували, а тоді запитали чи правда, що в замку перебуває пан Домінік Гепнер.

Пані Сененська уважніше придивилася до гостей і не поспішала відповідати.

— Дорога пані, — мовив тоді моряк, який назвався капітаном Кальманом, —