Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

людей сприймають як психічний відхил; п'ять тисяч років тому це також не було загальником. То як то сталося? Нармер та його друзі не залишили звітів (боги не мусять пояснювати свої вчинки), тому найліпший ключ до розв'язку міститься у значно пізніших оповідях про Александра Великого з Македонії. Александер завоював Єгипет 332 року до н. е. та проголосив себе фараоном. Борючися за владу з власними генералами, він вважав за потрібне поширити чутку, що він, подібно до раніших фараонів, справді був богом. Македонці сприйняли це не надто серйозно, тому Александер підвищив ставки. Коли його армія досягла теперішнього Пакистану, він зібрав десятьох місцевих мудреців і наказав їм, під загрозою смертної кари за неправильну відповідь, відповісти на десять його найглибших запитань. Коли дійшла черга сьомого мудреця, Александер спитав його: "Як може людина стати богом?"[93] Філософ відповів просто: "Якщо зробить те, чого людина зробити неспроможна"[94]. Легко собі уявити, як Александер шкребе потилицю та гадає: "Чи я знаю когось, хто нещодавно зробив таке, чого ніхто досі зробити не міг? — І, мабуть, сам собі дає очевидну відповідь, — Так. Це я. Я здолав Перську імперію. Цього не міг зробити жоден смертний. Я — бог, і годі почуватися погано після вбивства друзів, що мені заперечували".

Можливо, Александер чи його прихильники все це вигадали, але насправді реальність цієї оповіді важить не більше, ніж той факт, що 320 року до н. е. найкращим способом, у який король міг поширити ідею про свою боговитість, були надлюдські військові здобутки. Можна лише здогадуватися, чи такий спосіб був найкращим трьома тисячами років раніше, але, об'єднавши долину Нілу, Король Скорпіон, Нармер та/чи Менес безперечно зробили те, чого годі було сподіватися від смертної людини. Самовибожнювання стало прийнятним, мабуть, саме через злиття боговитого короля з великим завойовником.

Це був не єдиний вдалий хід фараонів. Перші королі Верхнього Єгипту напевне мали набути таких самих організаційних навичок, як зверхники Уруку, переконати людей віддати їм ресурси та визнати центральне врядування, а пізніші фараони вже мали місцеві еліти з цілої долини Нілу за своїх менеджерів. Фараони збудували нову столицю в Мемфісі, стратегічно вдало розташованому між Верхнім та Нижнім Єгиптом, і залучили до себе регіональних Грандів. В Мемфісі фараони розподілили контроль за призначанням на посади й надали кишеньковим аристократам, що долучилися до системи, повноваження підтримувати її функціювання. Місцеві зверхники визискували прибутки з селян, намагаючися дістати якомога більше й водночас не зробити життя селян неможливим. Потім вони передавали кошти вгору ланцюгом і тим самим ланцюгом отримували за це згори королівську прихильність.

Успіх фараонів залежав частково від політиканів та підлабузників, а частково від пишних видовищ. Статус богів, а не просто їхніх друзів, безперечно полегшував завдання. Яка місцева "шишка" не захоче працювати на бога? Аби ще підстрахуватися, фараони створили потужну символьну мову. Незабаром після 2700 року до н. е. художники короля Джосера винайшли стилі різьблення єрогліфів та подавання імен богокоролів, що проіснували п'ятсот років. Джосер розумів теологічну вразливість факту, що безсмертна істота вмирає, і винайшов вершинний символ королівської влади в Єгипті — піраміди, де мали перебувати боговиті трупи. 450-футова Велика Піраміда короля Хуфу, збудована близько 2550 року до н. е., залишалася найвищою спорудою в світі, аж поки 1880 року н. е. її не перевершив Кельнський собор в Німеччині. А найважчою спорудою вона лишається й досі — її вага десь близько мільйона тонн. Споруджували її тисячі робітників, що протягом десятиріч добували каміння, перевозили його Нілом, потім тягли до місця призначення. Так зване робітниче поселення біля підніжжя піраміди належало свого часу до найбільших міст світу. Завдання нагодувати робітників та організувати їхній рух потребувало величезного стрибка чисельности та повноважень чиновництва, а приєднування до робітничих бригад давало трансформаційний досвід селянам, що до того ніколи не полишали домівок. Якщо до появи пірамід хтось мав сумнів щодо боговитости фараонів, то після їхнього постання такі сумніви, безперечно, зникли.

Шумерські міста-держави рухалися в тому самому напрямі, але значно повільніше та обережніше. Згідно з текстами, кожне місто було поділене на "громади", що складалися з багатьох моногамних родин. На чолі кожної громади була одна родина, що організовувала її землю та працю. Решта родин були поранжовані, деякі працювали на полях, інші займалися ремеслами, виконуючи свої квоти в обмін на пайки. На чолі найбільших та найбагатших громад теоретично були боги, під їхньою орудою могли бути тисячі акрів землі та сотні працівників. Чоловіки, що керували цими громадами для богів, зазвичай були міськими лідерами, а король очолював громаду бога, що був міським патроном. Обов'язком короля було дбати про інтереси бога, свого патрона. Якщо король виконував свої обов'язки добре, його бог процвітав; якщо погано — богові акції падали.

Після 2500 року до н. е. почалися проблеми. Вдосконалене землеробство давало людям змогу утримувати більші родини, зростання населення спричиняло конкуренцію за добру землю та ефективніші способи воювати за неї. Деякі міста перемагали й підкоряли інших. Теологічні ускладнення були так само делікатними, як смерть єгипетських богокоролів: якщо король дбав про інтереси свого патрона бога, то що робити, коли його підкорює інший король, що діє в інтересах іншого бога? Жерці запропонували теорію "храмового міста", що робила релігійну єрархію та інтереси богів незалежними від королів. Успішні королі у відповідь проголосили себе чимось більшим, ніж представники богів. Близько 2440 року до н. е. один король проголосив себе сином бога, свого патрона, а в обігу з'явилися поеми про те, як король Уруку Гільгамеш мандрував поза цим світом у пошуку безсмертя. Разом вони утворили Епос про Гільгамеша, найдавніший світовий шедевр, що зберігся до нашого часу.

Володарі шукали нових місць демонстрації своєї могутности. Одним із них був, мабуть, Королівський цвинтар в Урі, найвизначніша археологічна знахідка в Месопотамії. Розкішні золоті та срібні вироби, покладені до могил, подібно до фараонових пірамід, наводять на думку про понадсмертний статус померлих, а сімдесят чотири людини, яких отруєно, аби супроводжувати королеву Пуабі до іншого світу, свідчать про те, що боротьба володарів за родинні зв'язки з богами могла бути поганою новиною з погляду простих шумерців.

Конфлікт досяг вершини близько 2350 року до н. е. Були бурхливі повстання, збройні напади та революційний перерозподіл майна та священних прав. 2334 року чоловік на ім'я Сарґон (що, досить підозріло, означає "законний володар" — можливо, він узяв це ім'я після захоплення влади) заснував нове місто, Акад. Можливо, воно лежить під Багдадом і — що не дивно —