Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Сама актриса про це так говорила:

«Я бачила, що головна особливість кіно – зорова: обличчя і рухи самі повинні були виражати душу, робити її зримою. Заходячи до зали перегляду, я дивилася на себе очима суворого критика – зразків для наслідування у мене не було. Там я дізнавалася, як слово можна замінити мімічним виразом або рухом, і що ці рухи можна обмежити одним натяком, що сприйматиметься камерою і буде непомітним для ока оператора (це, між іншим, причина того, що режисер так часто змушує акторів утрирувати гру).

Після закінчення Першої світової війни Аста організувала у Берліні власне кінематографічне товариство «Артфільм», що дозволило їй звернутися до літературної і театральної класики.

Серед її кращих робіт – Настасія Філіповна з «Ідіота» за романом Достоєвського, Фрекен Жюлі за знаменитою п’єсою Стріндберга, Ваніна в екранізації стендалівської «Ваніни Ваніні», Лулу в екранізації драматичної поеми Франка Ведекінда «Дух землі», Гедда Габлер Ібсена, що їх вона зіграла у 1921–1925 роках. А вершиною цього циклу стала роль… Гамлета. Жінка грала Гамлета? Так, Аста зіграла і Гамлета. Вона скористалася версією американського шекспірознавця Вейнінгера, який вважав, що Гамлет – насправді перевдягнена жінка. В Асти Нільсен Гамлет – теж перевдягнена жінка, розумна і ніжна принцеса. Вона кохає Гораціо, свого друга по університету. Аста грала жінку, яка взяла на себе чоловічу місію і зламалася під нестерпним тягарем. Таємна пристрасть до Гораціо тільки підсилила важкі метання принцеси і її трагічну долю. А загалом, трактовка цієї ролі в Асти була романтичною.

Великого успіху досягла актриса у фільмі «Гедда Габлер», а увінчує її ролі образ Міцці (Марії) Лехнер у фільмі великого австрійського режисера Георга Вільгельма Пабста «Безрадісний провулок», де грав також колишній артист Московського художнього театру, він стане новим чоловіком Асти Нільсен. У цій стрічці знаменита датчанка досягла воістину недосяжних вершин. Справді трагічних. Міцці, обманута своїм коханим, аристократом, який розорився, убивала його нову коханку і потім продавалася першому-ліпшому нуворишу. Злочин був нерозкритим доти, доки злочинниця, змучена докорами совісті, сама не донесла на себе…

Один із кінознавців (А. Сокольська) так писатиме про Асту Нільсен:

«Нільсен розповідала не про соціальні драми, а про трагедію душі, про вир пристрастей, що засмоктує і затягує. Всі її фільми були варіантами однієї долі. На злочини, самовбивства, в безодню завжди штовхала її героїнь любов. Жінка, яка запалювала серця своїм одухотвореним еротизмом, сама ж ставала його жертвою. Ця незмінність основного мотиву і його органічний зв’язок з глибинною сутністю натури і талану Асти Нільсен вивели її в число улюблениць публіки».

Актриса вважала, що глядачів приваблювала життєвість, «гірка правда» її образів. Підкреслювала: вона прийшла, аби відкинути ідилічну брехню екранного світу і подати… невдах, хворих, нещасливих, покинутих – людей, які були близькими їй ще з дитячих років.

А ще вона почала розповідати легенду, що її пізніше пов’яжуть з ім’ям французької актриси Симони Синьйоре: старіюча жінка усіма засобами намагається зберегти кохання.

На якийсь час наприкінці 1920-х Нільсен повернеться до театру, про який вона не забувала всі ці роки, зіграв в ряді п’єс блискуче і вражаюче. А потім знову кіно, яке того часу уже заговорило. У 1932 році кіноглядачі вперше почують у кіно її голос на екрані: вона зіграла головну роль у звуковому фільмі «Неможливе кохання». Звук міг розширити арсенал її виразних засобів, але…

«Для більшості зірок німого кіно, – пише критик Кісунько, – прихід звуку означав кінець їхньої артистичної кар’єри. І лише деяких слово, що звучало, ще міцніше пов’язало із глядачами. Голос Асти Нільсен не зруйнував образ, що, утвердившись, володарював на екрані на протязі двох десятиліть. Висока театральна культура актриси, нерозривно пов’язана з відточеною кінематографічною пластикою, і в нових, зовсім незвичних умовах дали цікаві результати. Аста Нільсен зберегла тут своє головне достоїнство – щирість. Розумна актриса, розумна жінка, вона не чіплялася за ролі молодих героїнь і, розпочавши шостий десяток, відкривала для себе і для глядача нові долі, нові драми».

І все ж… Зіркою звукового кіно Аста Нільсен не стала – фільм «Неможливе кохання» завершив її кар’єру.

У театрі вона востаннє виступила перед Другою світовою війною. На той час кінематограф на її батьківщині ледве животів, і всі спроби повернути Нільсен у кіно виявилися марними. Як і спроба самої актриси відродитися на сцені – час її минув і канув у вічність, залишивши нам неперевершені зразки її геніальної гри. Її заслужено називали великою актрисою на Венеціанському фестивалі у 1958 році, захоплювалися нею, безмежно відданою мистецтву.

У 1968 році актриса поставила фільм «Аста Нільсен», у якому розповіла про себе, про своє життя і свою творчу роботу.

Вона помре у 1972 році, увійшовши в історію культури XX століття як легендарна кінозірка, перша вамп, родоначальниця серійних образів фатальних жінок, і разом з тим – як перша трагічна актриса кінематографа.

І перша королева – світового рівня! – «Великого німого»…

Віра Холодна, починаючи зі своїх гімназичних часів, не пропустила жодного фільму з участю великої датчанки, а більшість з них – особливо «Безодню» дивилася й по кілька разів.

Якось вона скаже, коли мова зайде про геніальну датчанку, світову зірку німого кіно:

– Аста – моя перша любов…

Володимир – а вони тоді саме побралися, – не збагне філософської сутності її зізнання, ревниво зауважить:

– Але ж мені здається, що в тебе є чоловік у статусі першої любові.

– Так. І мені теж, як ти кажеш, здається. Що в мене є чоловік – справді перше моє кохання. Але… Аста – це Аста, а ти – це ти.

І додала по хвилі замислено:

– Коли б не було Асти, то не було б і Віри Холодної. Або вона була б зовсім іншою. А такою, як є, мені допомогла стати саме Аста Нільсен, і я їй безмежно вдячна. Це не просто королева кіно, а його – БОГИНЯ.

До літа 1914 року війна вже мало не рік носилася в повітрі, підшукуючи собі зручної зачіпки. Великі держави бажали – ну, прямо, хоч на блюдечку з голубим обідочком їм подай! – війни – щоби стати ще більшими. Особливо імперські.

Але загарбництво на той час зайшло в глухий кут, і тоді – на початку XX століття, – вирішено було провести новий переділ світу, що, бідолашний, нічого, звісно, не підозрював і ніякого чорного переділу чомусь не бажав.

Ще не так давно владарі мали можливість ділити між собою нічиї землі