Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

І це їй довгий час вдавалося. До театру Віра відчувала непереборний потяг. До всього ж вона була знайома з багатьма акторами Художнього театру і водночас, як і всі її однолітки, захоплювалася кінематографом. Хоча про кар’єру кіноактриси тоді теж ще не мріяла. Чи не щовечора відвідувала знамениті на той час у Москві Перцовські мансарди, де збиралися поети, співаки, музиканти, актори…

Ще ніколи до того зв’язки Віри Василівни зі світом мистецтва не були такими міцними, як тоді. Особливо через клуб «Алтарь», де збиралося досить обмежене коло діячів культури, «вибрані», які об’єднувалися навколо великого руського співака Собінова. Віра, яка бувала там і раніше, брала найактивнішу участь у концертах, танцювала, читала вірші… Саме тоді й почала зароджуватися її велика любов до кінематографа, який у свою чергу теж тоді – принаймні в Росії, – народжувався.

Фільм Асти Нільсен «Безодня» вийшов на екрани у 1910 році, невдовзі був показаний і в Росії. Героїня його, вчителька музики Магда, кидає жениха, інженера Кнуда, заради циркача Рудольфа і, обманута Рудольфом, убиває його. Магду ведуть двоє поліцейських. І ось вона іде, просто йде – нещасна, розчавлена горем жінка…

Навіть сьогодні цей кадр вражає. Актриса не заломлювала руки, як це було прийнято в німому кінематографі, не закидала голову назад, не здіймалися її груди, що посилено «ходили ходором», не поверталися бездумно вирячені очі… Вона вражала природністю поведінки перед камерою, і це був новий стиль гри. Чи не тоді творці кінематографа вперше задумалися, що в кіно, виявляється, є свої особливі способи вираження, свої закони, і їх треба навчитися виконувати. Це ще тоді зрозуміла Віра Холодна.

Синематограф (майбутній кінематограф) тоді ще не вважався серйозним – як, між іншим, і будь-яким! – мистецтвом. Ба, навіть не всі його вважали взагалі мистецтвом. Так, атракціон. Забавка з «рухомими фотографіями» дивакуватого француза Луї Жана Люм’єра – хай забавляються його послідовники та викачують з наївних простачків гроші. На те й атракціон.

Серйозно – це театр.

Кіно – пуста розвага. Не більше. Майбутнього воно не має. Хоча нині неймовірно популярне – і чому це так?!

У кіно вже тоді ходили всі. Спершу просто подивитися на фігури, що рухаються по екрану. А потім і захоплюватися почали – як з’явилися сюжетні картини – мелодрами, історичні, комедії ситуацій… Перед початком фільму продавалось «лібрето» – короткий зміст фільму, щоб можна було второпати, що ж відбувається на екрані?

Під час сеансів у залі грав тапер (від франц. taper – стукати) – музикант (піаніст, баяніст), який грає за плату на танцювальних вечорах, а також піаніст, що акомпанує під час демонстрації німих кінофільмів. Але це в пристойних кінотеатрах (вже з’явилися й такі приміщення – кінотеатри), у дешевих, де «лібрето» не продавалося, тапер (або й кіномеханік – і така спеціальність вже з’явилася) сам розповідав зміст фільму. (Між іншим, тапером в юності підробляла майбутня кінозірка Любов Орлова.)

У перших російських фільмах знімалися найвідоміші драматичні актори: Катерина Рощина-Інсарова, Віра Пашенна, Петро Оленєв. І навіть сам Шаляпін. Кінофільми тих часів будувалися в основному на любовних сюжетах – «из великосветской жизни». Миготіли на екранах загадкові – неодмінно загадкові! – жінки, підступні спокусники, бурхливі пристрасті, дуелі та самовбивства. Робилося все це дуже і дуже просто: брався авантюрний роман (іноземний або свій), змінювалися імена, викидалися деталі і – все. Готовий черговий шедевр кіно!

Кіно ожило лише у 1910 році, коли на екрани вийшли фільми із вже згадуваною Астою Нільсен, яку нині вважають першою у світі серйозною кінематографічною актрисою.

Аста Нільсен (р. н. 1881) – датська актриса, яка здобула світову знаність у німому кіно. Народилася в Копенгагені в бідній родині – батько її часто хворів і не мав постійної роботи, мати наймалася до багатих пралею. У тринадцять років, не маючи ніякої освіти, Аста вирішує стати актрисою. Тільки актрисою. Це згодом, коли вона заявить про себе як про здібну дівчину, навчатиметься у школі Копенгагенського Королівського театру. Там відкриє для себе світ скандинавської міфології, познайомиться з класичним мистецтвом та літературою, особливо захопиться п’єсами Ібсена, мріючи в них зіграти. У двадцять років починає виступати в різних копенгагенських театрах, їздить на гастролі до Швеції, Норвегії, Фінляндії, де показує свою обдарованність, гарний смак і високу акторську культуру.

До театру вона ставилася з пієтетом, вбачаючи в ньому – і тільки у ньому, – і своє покликання, і свій смисл у цьому світі.

Спершу її вважали актрисою комедійною, адже вона легко засвоювала різнохарактерні амплуа: комічних бабусь, субреток, травесті. Преса вже тоді звернула увагу на оригінальність її трактовок, незвичайний темперамент – вона була пластичною, живою і часто – за свідченням все тієї ж преси, – «пустувала, як необ’їжджений лошак».

Пізніше Аста у своїх мемуарах без перебільшення писатиме, що «Безодня» з успіхом пройшла у всьому світі і була сприйнята як нове слово в кінематографі. Річ у тім, що до Асти до акторів, які знімалися в кіно, ставились як до маріонеток. І тільки Аста Нільсен, з’явившись на екрані, своєю незвичайною грою змусила навіть суворих критиків визнати кіно мистецтвом. І тільки після Асти воно було визнане мистецтвом. Режисер, у якого вона знімалася (він потім стане її чоловіком) Урбан Гада, одним із перших відкриє пластичну виразність кадру.

Успіх «Безодні» був феноменальним, і так само феноменальним був і успіх Асти Нільсен. Німецькі кінофірми пропонують їй величезні гонорари, актриса переїздить до Берліна і стає засновницею німецької школи кіноакторів, що так прославилася у роки панування «Великого німого». Фільми з її участю користуються неймовірним успіхом. (Пізніше один німецький гумористичний журнал зобразив у вигляді Адама та Єви Асту Нільсен і Чарлі Чапліна.) Її порівнювали з Сарою Бернар, з Елеонорою Дузе. Писатимуть про сексуальний характер її образів. Вона створила тип «жінки-вамп» – фатальної жінки. І він став першим класичним типом екрана. Але не це було головним у її талантові, а мотив страждання, зневаженої любові. Вихована драмами скандинавських авторів, Аста досягла рівня справжньої психологічної драми. Вона не мала сліпучої вроди, вже була немолодою, і все ж майже за один вечір підкорила увесь світ. Як свідчать кінознавці, у неї було на диво виразне обличчя, позначене неповторністю, що його не сплутаєш ні з чиїм. Вона була мовби звичайна жінка і водночас таємнича, чарівна і загадкова у будь-яких туалетах.

У кіно принесла високу театральну культуру. Вона першою з акторів німого кіно збагнула: на екрані найважливіша максимальна економія жестів, міміки. Ті, хто бачив її фільми, відзначають очі актриси, які давали