Читати книгу - "№1"

Вадимом вона заплакала разом із ним, уперше переживши історію героїні так бурхливо. Вона навіть примудрилася спекти імбирне печиво за рецептом шотландських монахів 16 сторіччя. Вона була знавцем алкоголю, але разом із Вадимом проходила знайомство з такими напоями, які він ніколи в житті не куштував: бурбон, віскі, джин, кальвадос, пінья-колада, єгермейстер. Вадим уперше виявив, що свічки існують не лише на випадок, коли згасне світло. Вони разом, як закохані підлітки, узявшись за руки, пізнавали життя у його найдрібніших варіаціях. Як Робінзон і П’ятниця, вони покроково освоювали свій екзотичний острів.

Я в дечому їй заздрю. Неофіти фонтанують таким шармом, перед яким неможливо встояти. Новопосвячені люди — як новенька флешка, куди можна наносити будь-яку інформацію, і їм не заважатимуть уже набуті знання, адже саме вони найчастіше роблять нас нудними. Неофіт постає у всій своїй спраглості, він хоче осягнути життя, про яке не міг здогадуватися. Я був ідентично таким самим, коли покинув рідний дім. Це була моя ідея фікс — стати неофітом іншого життя. Перший проблиск самоусвідомлення освітив мій світ — і я побачив, наскільки він крихітний, дрібний, мізерний. Він не виходить далі прочитаного, вище побаченого, нижче переболеного. Він так і лишився світом дивака, якому простіше було оточити себе відбивачами свого власного голосу й відображення. Мені настільки важливо було існувати в паралелепіпеді власних уявлень про аксіологію, про цінності, що доводилося регулярно здійснювати санітарну обрізку всього того, що розросталося за межі мого розуміння. Я побачив, що не набув абсолютно ніяких навичок співіснування з викликами, з подразниками, з заперечувальними явищами. Я капітулював перед самим їхнім існуванням і вивішував білий прапор, економлячи свої сили зрозуміти те, що тяжко зрозуміти. Як Стефко після війни, так і я після дитинства потребував звірити свій трафарет уявлень із реаліями за горизонтом. Як Ірусю після заслання, так і мене після школи вабив Львів.

— Ну як тобі тут? — нарешті подруга познайомила мене зі своїм неофітом, тож я маю змогу провести свій сеанс психоаналізу. Цьому сприяє точкове, торшерне освітлення і гостина на підлозі, як у туркменів. Напевне, він теж ніколи так не пробував.

— Дуже, дуже, — Вадим прискореними темпами відновлює фраґментарні знання моєї рідної мови.

— Європа, нє? — під’юджую я.

— Всьо, я даю румбарбар у солодкій манці, — подруга продовжує список гастрономічних відкриттів. Треба не забути спитати, чи не сміявся Вадим на слові «румбарбар».

— Ти вже, мабуть, не уявляєш собі повернення додому, — коли я сказав це, то помітив осудливий погляд подруги, яка готова була запустити в мене подушку, на якій сиділа, стуливши ноги. — Перепрошую, якщо запитав щось не те.

— А тепер мій дім тута, — Вадим дуже добре мімікрує, тому діалектизми до нього прилипають найшвидше. — Що мені там робити? Там ужасні люди. Або пофігісти, або алкашня.

— А ти ким був із них? — на цьому питанні моя подруга уже починала гострити кастет.

— Пофігістом. Полнєйшим пофігістом. Я знаю, куда ти клониш. Я читав твої статті. Ти в обшем-то правий. Раньше я б обідився. А зараз можу сказати, що там люди нічо не хочуть. Лиш би їх ніхто не трогав. Блядь, кому вони треба!

— Вадим, — учительською інтонацією подруга натякнула, що лаятися негоже.

— А чо? Я так думаю! Я тоже раньше хотів, щоб мене ніхто не трогав. Мене вічно це харило. Пахаєш з батєй на дачному участку, потім приходиш до школи, а там до тебе пристають з українською мовою дебільною. Нумо, ведмедику, гайда на велосипедику. Хто так вопще говорить? Мертва мова. Нє щоб нормальні вірші або повісті — а то вічно як зададуть по укр.літературі якусь хирню.

— Я тебе розумію, — тут ми знайшли з Вадимом спільну мову.

— Як вам румбарбар? — голос із-за подушки.

— Дай цьом, — Вадим потягнувся до подруги.

Вони шикарні. Так пасують один одному! Вдячний поцілунок переріс у любовний, довелося перервати.

— А твої батьки як сприйняли, що ти пішов добровольцем?

Тато-алкаш майже не помітив відсутності свого старшого сина. А мама отетеріла, перетворилася на соляний стовп. Вона почала прокручувати плівку синового виховання і шукати той момент, коли в ньому бодай один раз проявилося щось громадянське. Все даремно — нічого такого не проскакувало навіть близько. Звичайний вуличний розбишака, який ще в молодших класах приходив прокурений, а у старших класах уже знав, що таке похмєл. Мама тепер боялася не за Вадима, а за себе: що скажуть сусіди і знайомі? Це ж нечувано! Це ж не по-нашому! Вадим передбачав таку реакцію, тому зразу розставив усі крапки над ё:

— Мне насрать на все. Мне нужны деньжата. Ты думала, я буду гнить здеся с этим алкашом? В этой хрущевке с тараканами?

Глибинна мотивація прийде до Вадима значно пізніше, вже після того, як інший світ з іншими людьми обійме його. Там, під обстрілами, де снаряди летять із твоєї рідної сторони. І вони летять у тебе. Прямісінько в тебе. Ніби той, хто заряджає снаряд, знає тебе особисто в лице й на ймення.

— Вадиме, але ж ти міг піти добровольцем в ополчення, до своїх, — я вирішив: питати так питати.

— Міг.

— Чому не пішов?

— Нас с пацанами вербували. Ми прийшли в штаб, і мені все стало понятно.

— Що понятно?

— Ми для них ніхто. Вони ставилися, як до скота. Навіть не робили медичну перевірку, чи ти здоров. Обіцяли ширку, кому треба. А це для мене — запрєтна зона. Я можу набухатися в стєльку, але ширка — ніколи в житті, ніколи. Мені всьо стало понятно.

Я знав одного ін’єкційного наркомана. Це було в той період, коли я бавився в хорошого й безвідмовного. У нас був проект із запобігання ВІЛ-СНІДу, і наркозалежні становили окрему групу ураження, ми роздавали їм буклети і презервативи. Молодий хлопчисько, ще навіть 30 не мав, а вже такий підтасканий, зношений. Ні освіти, ні творчих задатків. Ходяче непорозуміння. Мені стало цікаво:

— От скажи, навіщо ти колешся?

— Коли в мене приход, то я люблю з собою поговорити.

Жуть якась. Я ще можу зрозуміти артистів, композиторів чи прозаїків — вони хоч би стимулюють свою уяву, натхнення, прикликають музу і просвітління, і їхні приходи увінчуються незбагненними текстами, музикою чи ескізами полотен. А тут? Чмо, недоук, рахіт. Про що він там зі собою може говорити? Воно ж ні бе ні ме. Воно ж якщо й читало щось, то хіба відривний календар. Воно ж далі