Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

в цій війні опинився. Потреба свободи так чи інакше керує всіма учасниками цієї війни на взаємознищення. Чим би вона не була інспірована: політичною пропагандою, релігійною агітацією чи соціальним антагонізмом, – людей виводить на вулиці саме потреба свободи, як би широко й суб’єктивно вони її не трактували. Про необхідність свободи (чи, принаймні, про страх її втратити) говорять усі, говорять голосно й натхненно, себто говорять, не слухаючи. Можливо, це теж один із виявів свободи – свобода як можливість проговорити, залишившись при цьому цілком не почутим. Так було взимку, у Києві, так, що на перший погляд парадоксально, відбувається сьогодні на Сході країни. Так буде й надалі – говорити, не слухаючи, діяти, не думаючи про наслідки, боронити свободу, беручи заручників.

8

Десь тут і повинна б виникнути відповідальність за сказане, відповідальність за наслідки вимовленого. Ти займаєш певну позицію, ти відстоюєш її, ти переконуєш усіх довкола в її доцільності й актуальності. І саме тому маєш відчувати відповідальність за тих, кого вдалося переконати, хто сприйняв-таки твої аргументи як частину свого вільного вибору, як частину своєї приватної свободи. Натомість у більшості випадків усе відбувається дещо інакше, і думається в більшості випадків приблизно так: я маю свою свободу вибору, я живу нею й лишаю за собою право пропонувати її як вибір для інших. І якщо хтось цим вибором користується – це вже його свобода і, відповідно, його проблеми, я не маю ні часу, ні бажання, ні, головне, – можливості ці проблеми розв’язувати. Усе так чи інакше зводиться до перекладання розв’язування проблем на когось іншого, себто до розуміння свободи як можливості відмежовуватися від інших, можливості дистанціювання, несприйняття іншої точки зору, несприйняття того, що не вкладається в моє розуміння світу, у моє відчуття його законів. Свобода в такому разі виявляється пасткою – вона не так позбавляє тебе звичних обмежень, як вибудовує нові, не так розширює межі твоїх можливостей, як зменшує варіанти їх реалізації. Моя свобода закінчується рівно тоді, коли я перестаю перейматися свободою іншого, перестаю відчувати відповідальність, утрачаю відчуття взаємопов’язаності та взаємозалежності. Себто в більшості випадків вона закінчується, не почавшись.

9

Мені здається, відмінність у самому трактуванні свободи як такої, її меж, її можливостей, варіантів її застосування ставить нас усіх у доволі непросту ситуацію – ситуацію вибору, точніше – ситуацію його відсутності. Адже будь-який вибір із нашого боку передбачає так само неминучий вибір і з боку іншого, будь-який крок, будь-який жест передбачає відкидання тіні, зміщення розстановки сил, зворотну реакцію, подальші відлуння, що їх неможливо передбачити, але й проігнорувати теж неможливо. Особливо коли йдеться про необхідність відповідальності. Усе це нагадує рухи канатохідця, його зосереджене беззахисне балансування над головами вдячних глядачів – ти маєш дотримуватися своїх переконань, ти маєш лишатися собою, ти маєш тримати при собі свою свободу як найбільшу цінність, як беззаперечну чесноту. Але водночас мусиш так само весь час пам’ятати про відповідальність за зайняту тобою позицію, за вибраний тобою шлях, за кожен ступлений крок, за кожен подоланий на цій линві метр. Інакше ризикуєш утратити рівновагу, ризикуєш звалитися на голови довірливій публіці, обов’язково при цьому когось скалічивши. Себто все знову ж таки зводиться до відсутності свободи і присутності відповідальності чи навпаки – залежно від того, чого ти прагнеш, стаючи на линву.

10

Дуже важливо також, за всієї можливої відповідальності, за готовності зробити перший крок назустріч, за налаштованості на порозуміння, себто на компроміс, не відмовлятися від речей, направду для тебе важливих, таких, які тебе формували, які робили тебе самим собою, робили тебе таким, яким ти сам собі подобаєшся. Це теж стосується балансування над прірвою – уміння дотриматися рівноваги, не втратити самого себе, переймаючись свободою іншого, не відмовлятися від свободи власної. Уміння надзвичайно складне, фактично неможливе, але від цього ще більш актуальне та необхідне. Умій слухати, не забуваючи при цьому говорити, умій відповідати, не забуваючи, з ким саме говориш.

Я постійно повертаюся до необхідності почути, до розуміння того, що будь-яка свобода – це, перш за все, можливість її пояснити, спроможність її озвучити. Усвідомлена вона чи неусвідомлена, вона завжди потребує прояснення, проговорення, озвучення. Необхідність заявити про неї, пояснити її присутність чи відсутність у довколишньому просторі, пояснити необхідність її появи чи необхідність її обмеження – це те, з чим ми всі сьогодні стикаємося. Навіть якщо, на перший погляд, йдеться про геополітику чи макроекономіку. За всіма нашими вчинками, за нашими рішеннями і страхами стоїть саме ця необхідність дати собі раду зі своєю свободою, зі свободою всередині себе, зі свободою довкола нас. Її присутність лякає, її недостатність обурює, вона примушує нас виходити на вулиці, вона пробуджує в нас нашу любов і нашу ненависть. І оскільки ми в більшості випадків просто не готові до такого перебігу подій, до такого спілкування з пробудженими стихіями, ми не просто втрачаємо спокій і рівновагу – ми втрачаємо здатність мислити й діяти тверезо, так, як звикли до цього, ми стаємо некеровані, непередбачувані й неконтрольовані. Себто – вільні. Себто – небезпечні.

Я говорю про всіх нас – про тих, хто виходив на вулиці з мирними гаслами і хто кидав бруківку в міліцейські шеренги, але також і про тих, хто сьогодні бере в руки автомати й намагається собою зупинити урядові танки. Не знаю, як будуть розвиватися події далі, і зовсім не певен, що вони будуть розвиватися в позитивному напрямку, але доки є ще бодай якась можливість, я далі говорю про всіх нас разом як про тих, хто проходить нині випробування своєю свободою, хто проходить спокушання нею. Так сталося, що саме свобода – її потреба, її розуміння, її усвідомлення – робить нас усіх у нашій країні ворогами, примушує нас ненавидіти одне одного, більше того – примушує нас одне одного знищувати. Я зовсім не схильний впадати в дидактику й стверджувати, що ми виявилися до неї не готовими, що свободи виявилося забагато, що ми не здатні дати їй раду, що ми не в стані її контролювати. Свободи не буває забагато. Просто замало буває нашого серця. І нашого розуму.

11

До чого я веду? Нам усім і надалі доведеться говорити про речі важливі. Себто про речі абстрактні. Про честь і гідність, про пам’ять і солідарність, про мужність і великодушність. Особливо багато – про свободу. Бажано – не забуваючи при цьому про відповідальність. Традиційно більшість зі сказаного нами так і залишається ніким не почутим. Чи привід це відмовитися від бажання говорити? Не