Читати книгу - "Родаки"

як ти дивишся своїми чистими ангельськими очима на мене. І так буде завжди, доки я топтатиму ряст на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати самогонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув? Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене про нього».

— Під ясла… під ясла, Марько, сховай, там його і фена не знайде, — почувся голос Соломона.

— О, дякую тобі, мій ґаздо. Я так і знала, што ти й із того світу не даш своєму добру пропасти, — ревно перехрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причандалля під ясла.

— А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї смерті гострив очі твій братцьо Павло, — вела далі своєї Фіскарошка, не піднімаючи голови.

— А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном засипати, — мудро порадив голос Соломона.

— Ага, Мішку, так і зробимо, голубе мій таркастий.

— А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею, що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником Маковія? — елейним голоском, достоту, як у житті, запитала душа Соломона.

— Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами[79] вже давно висмоктали, — махнула безнадійно Фіскарошка.

І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у параднім костюмі, в тому ж, що лежав у труні, стояв Соломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече, і мило всміхався.

— Спаси і помилуй! Спаси і помилуй! — почала кидати на себе перелякано хрести Фіскарошка. — Згинь під камінь, сило нечиста!

— Та куди я од тебе дінуся, Марько? — сказав спокійно Соломон.

— Айбо ти умер, Мішку?

— Но та й што! Як кажуть пан Фийса — малінько вмер, а тепер вп’ять малінько поживу, а пак, може, й колись умру надовго.

— Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із мертвих? — влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.

— Но та й што — слава Богу, — сказала тихо, приходячи до тями, Фіскарошка.

— А ви ци подумали, які то нам збитки?

Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона і почала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців перебирати на скронях сивину, задивлятись в очі, наче пересвідчуючись, направду її дорогий Мішко живий і чи не примарилось це все? А далі, упевнившись достоту, що Соломон таки живий і вже несе від нього перегаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всього світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки в цьому невеличкому добродушному чоловічкові.

І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті пахнув для Фіскарошки тонко, ароматно, щемно. Ніби від діда не несло, а пахло твердим духом життя!

— Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знеслися, — завела своє Моргіта. — Ви хоть думаєте своєю гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што напекли, напарили і наварили. Якшто каждий із нас так почне вмирати, коли йому захочеться…

— Цить, кобило з яйцями! — гаркнула баба. — З тим, што наварили, напекли, ми знаємо, што робити. Аби лем горлянки не пересохли.

За якоїсь півгодини з хати із блискавичною швидкістю повилітали столи, стільці, скатертини, дрібний і великий посуд. Все це шикувалося, накривалося, наповнювалося їжею і питвом.

І як сказала для всіх баба Фіскарошка, для порядної челядини не головне, чи хтось вмер, народився чи здуру женився. Головноє — привід мати, штоби горлянці і ногам свободу дати.

Наступного ранку наше обійстя нагадувало таку собі міні-Трою після дружнього візиту підступних греків. По руїнах, немов привид прекрасної Єлени-цариці, бродила баба Фіскарошка і причитала дуже недобрим голосом, а ще гіршими словами. Лаялась Фіскарошка не через те, що весь двір був усіяний перекинутими столами, уламками стільців, битою посудою і тілами повалених Данків, що хропіли на весь довкіл, як недорізані барани. Баба лютувала, що від учорашньої гулянки гості — пили би не ротами, а сідницями — не лишили краплини на похмілля. Навіть та бочечка сливовиці, про яку так журилась Соломонова душа, була в розпалі танців викопана з-під пивниці і тепер порожнім нетрібом валялась біля курника. При цьому бабі прийшла в голову навіть мисля про марноту марнот життя: ця бочка ще вчора була неоціненним скарбом, а нині — пуста дерев’яна тара. Так і бідний чоловік.

У цей час з-під недотрощеного столу, як польова мишка з нори, вилізла стрийна Мікроба. Покрутила-покрутила головою, як чапля на болоті, і від побаченого якось зниділа. А далі, отримавши від Фіскарошки політінформацію, що в обійсті не лишилось ані краплі, аби задобрити понівечену душу, раптом стала дуже діловою:

— Но та тогди, солодка Марько, ми з кедвешним Микулкою ідеме нараз домів.

— Та з Богоньком… путьком… путьком та й із Богоньком, — засокорила Фіскарошка.

— Не сердися, Марько, айбо ми прийшли задарма на похорони… задурно майже два дні згаяли. А я за той час могла в колгозі міх крумплів заробити. Так што не сердися, айбо могла бись покрити мені збитки.

— Та ви прийшли самі… я вас не кликала, — розгубилась Фіскарошка. — Ви можете се защитати, як аванс. А коли Мішко умре насправді, то вже не приходьте. Порахуйте, што ви його вже похоронили.

— А, Марько, то не можна так. Він што — буде з тобою приходити до нас на гостину, як мертвий, а пити і жерти, як живий?!

— Е… е… е… мара мені до тебе! Іди у хлів та набери собі міх крумплів.

Мікроба хутко витягла з-під курника стрийка Микулу і почала йому щось втовкмачувати, а далі побігла у хлів. Стрийко, обтрушуючись від пір’я, підійшов до баби, поплескав її родинно по плечу і сказав:

— Марько, всьо в порядку, не журися… Айбо, знаєш, я мав у Черепані цими днями хижу крити. Десять рублів мені обіцяли. А через ложні похорони я такий файний приробіток пустив псові під хвіст.

— Но, а те, што ви стілько наїли, напили? — стояла на своєму баба.

— А тото не рахується, бо все одно би пропало! — мовив Микула. — А коли вже на то пішло, то ми вас потім на храмовий празник ще й не так почастуємо.

Баба, згадавши всіх нечистих, вийняла з кишені хустину, скручену у вузлик, розв’язала і простягнула Микулі червінець. Стрийко задоволено поплював на гроші і щиро побажав, аби Соломон частіше помирав.

Чутки мають швидкі ноги.