Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хто ти? — знову спитав він, від губів віднімаючи чашу, і наполегливість, з якою бубнявіло в ньому й нарешті таки з нього вирвалось це запитання, знов непомалу здивувала його. — Хто ти? Я вже десь тебе бачив… колись давно.
— Називай мене тим ім’ям, яке знаєш, — почулася відповідь.
Вражений, він замислився і пригадав лише те, що хлопчик цей сам назвався Лісанієм, атож, це він іще пригадував, але спогад уже згасав, згасав усе дужче й дужче, і в пам’яті вже не спливало ім’я, жодне ім’я, навіть те, що ним колись його називала мати. І все ж таки йому здавалося, немов оце щойно його покликала мати, немов вона кличе його із чогось уже невловимого, безслідно зниклого, немов кличе його повернутися в те, що не має ім’я, що знайшло пристановище у материнському й по той бік усього материнського. Ох, для матері рідне дитя не має ім’я, і вона повсякчас намагається захистити його від ім’я, не лише від фальшивого, випадково-фатального, але — а може, тим більше — й від справжнього, яке, бувши не випадковим, зберігається у нескінченній плетениці предків, бо ім’я це звеличене тим лише, хто, сам безіменний, зійшов униз, у кореневу сферу всієї сутности, щоб там прийняти посвячення на батьківський сан жерця; ім’я це — уже в самій жертві й саме в собі жертву приховує. Але мати, сама бранка жертви-творця народження й сама ж таки жертва-творець, страхається жертви відродження, боїться її через дитя, нею породжене, боїться нового творення, боїться того неподоланого, того неподоланного, того недосяжного, що проступити може у неприступно бездонній, ясній істині імени, мати боїться відродження в імені як чого-небудь нечистого і прагне сховати дитя в безіменні. Там, де материнський поклик лунає, втрачає буття своє ім’я, стає безіменним, і він, дрожем пройнявшись від безімення довселенського цього пробудження, зітхнувши з полегкістю у безіменному цьому затишку, мовив:
— Я не знаю ніякого імени.
— Ні, батьку мій, ти знаєш усі імена, ти назвав речі їхніми іменами; вони — у твоїй поемі.
Імена, імена… Імена людей, нив імена, імена краєвидів, міст і всього, що створено, імена рідного краю, імена, що втіху дають у нужді, речей імена, разом з речами створені, створені ще до богів, імена, які знову і знову воскресають разом зі святістю слова, які знову і знову знаходить той, хто воістину й сам не спить і інших пробуджує, засновник божественний! Уже ніколи поет не посміє претендувати на таке звання, ба більше, навіть якби останнім, найголовнішим завданням поезії було звеличувати імена речей, атож, навіть якби їй пощастило в моменти свого піднесення проникнути поглядом у вічно пульсуючу сутність мови, у глибинному світлі якої лине незаймане й чисте слово речей, ця імен чистота на дні світу речей, вона здатна, либонь, у вірші подвоїти слова творіння, одначе не здатна знову звести до єдности те, що було подвоєне, ні, не здатна, бо й вороття примарне, й передчуття, і краса, бо все це, що притаманне поезії й робить із неї поезію, чиниться лиш у подвоєнні світу, світ мови і світ речей зостаються роз’єднані, двоїста вітчизна слова, двоїста вітчизна людини, двоїста безодня сутности, але двоїста і чистота буття й через це до фальші подвоєна, яка, ніби відродження без народження, просякає всі передчуття і всю красу, несучи в собі зародок краху світів, фальш одвічну буття, якої страхається мати; фальшива личина поезії, і повіки поезія нічого вже не заснує, повіки поезія не пробудиться від своєї пророчої гри, повіки вже вірш не стане молитвою, рівною жертві молитвою істини, такою властивою справжньому йменню речей, що подвоєння світу, в жертовному слові сховане, для молільника знову ховається, і для молільника, лише для нього річ і слово знов віднаходять єдність… О, чистота молитви, недоступна поезії — і все ж, о, все ж їй доступна, якщо нею самою жертвують, якщо змагають її і знищують. І знову з грудей йому вирвався чи то стогін, чи крик:
— «Енеїду» спалити!
— Батьку!
Страшний переляк, що пролунав у цьому вигуку, він сприйняв — і досить слушно, либонь, — як протест проти наміру цього свого, і невдоволено мовив:
— Не називай мене батьком; тут Авґуст пильнує, це він тут пильнує за Римом, його називай батьком, а не мене… не мене… Поет — він не з тих, хто пильнує.
— Рим — це ти.
— Про таке кожен хлопчик мріє; мабуть, колись мріяв і я… Але я просто вживав імена, римські імена.
Хлопчик помовчав, але потім зробив щось досить-таки несподіване: із трохи незграбною селянською спритністю він ухопився, мов за в’язову гілку, за один із ріжків канделябра, підтягся, відламав одну із погаслих свічок і припалив її від пломінця лампади. Що він намислив? Та, перш ніж знайшлось яке-небудь пояснення, хлопчик накапав у порожню тарілку воску, поставив на нього недогарка й опустився навколішки перед скринькою із манускриптом.
— Хочеш узяти поему? Я зараз подам її…
Чи не малий то Верґілій стоїть там навколішках? Або Флак, менший брат? Вони часто так гралися, навколішках стоячи, — то в парку під в’язом, то біля коробки із іграшками. Але хто він, цей хлопчик? Ось ремінці на скриньці, різко ляснувши, відстібнулися, шкіряна накривка, тихо й м’яко зітхнувши, відкинулась, і зсередини повіяло духом паперу і шкіри, повіяло давнім, невиразно-знайомим, м’яким шурхотінням пера на папері, і в утробі цього умістища показавсь манускрипт — краї згортків, рівненько складених, згорток до згортка, пісня до пісні, рівненькі ряди, знайома, знадлива і заспокійлива картина минулої праці. Хлопчик дбайливо дістав кілька згортків і поклав їх на постіль.
— Почитай, — попрохав він і, щоб краще бачити, підсунув ближче до себе тарілку зі свічкою.
Може, це — все ж таки батьківський дім? Чи не менший це брат? Тоді чом же серед живих нема матері, коли живий Флак? Чому їй, геть
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.