Читати книгу - "Останнє бажання"

— Про винятки, — холодно відказала жриця — можна сказати лише одне. Що вони є. Більше нічого. А Єнніфер… що ж, вона, на жаль, винятком не є. Принаймні в тому, що стосується неповносправності, про яку йде мова. Бо в іншому — складно знайти більший виняток, ніж вона.

— Чародіям, — Геральта не зачепили ні холод, ні натяк, — уже вдавалося воскрешати померлих. Я знаю задокументовані випадки. А оживити мерця, мені здається, складніше, ніж зняти атрофію органів.

— Погано тобі здається. Бо я не знаю жодного задокументованого повністю вдалого випадку зняття атрофії чи регенерації залоз внутрішньої секреції. Геральте, годі, це вже починає нагадувати консиліум. Ти не розумієшся на цьому, я — так. І якщо я тобі кажу, що Єнніфер заплатила за одні можливості втратою інших, то так воно і є.

— Якщо це так очевидно, не розумію. чому вона й далі намагається…

— Ти дуже мало розумієш, — перебила жриця. — До трясці мало. Перестань перейматися недугами Єнніфер, подумай про власні. Твій організм теж піддався незворотнім змінам. Дивуєшся їй, а що скажеш про себе самого? Для тебе теж має бути очевидно, що ти ніколи не станеш людиною, а ти все ж далі намагаєшся нею бути. Робиш людські помилки. Помилки, яких відьми́н робити не повинен.

Геральт сперся на стіну печери, витер піт із брів.

— Не відповідаєш, — підсумувала Неннеке, злегка усміхаючись. — Я й не дивуюся. З голосом розуму сперечатися непросто. Ти хворий, Геральте. Втратив форму. Погано реагуєш на еліксири. В тебе пришвидшений пульс, сповільнена акомодація ока, загальмовані реакції. Тобі не вдаються найпростіші Знаки. І ти хочеш рушити на гостинець? Мусиш лікуватися. Необхідна терапія. А перед нею — транс.

— Це тому ти підіслала до мене Йолю? В межах терапії? Для полегшення входу в транс?

— Дурний ти!

— Не настільки.

Неннеке відвернулася, всунула руки між м’ясисті стебла незнайомих відьми́нові ліан.

— Ну хай буде, — невимушено мовила Неннеке. — Так, я прислала її до тебе. В межах терапії. І все вийшло, мушу сказати. На другий день ти реагував уже краще. Був спокійнішим. Окрім того, Йоля теж потребувала терапії. Не сердься.

— Я не серджуся. Ні на терапію, ні на Йолю.

— А на голос розуму, який чуєш?

Відьми́н не відповів.

— Транс необхідний, — повторила Неннеке, окидаючи оком весь свій печерний садок. — Йоля готова. Вона встановила з тобою фізичний і психічний контакт. Якщо хочеш їхати — зробімо це сьогодні вночі.

— Ні. Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Йоля може почати віщувати. Пророкувати, оголошувати майбутнє.

— У цьому й річ.

— У цьому. А я не хочу знати майбутнього. Як я міг би робити те, що роблю, якби знав? Зрештою, я й так його знаю.

— Ти впевнений?

Відьми́н не відповів.

— Ну добре. — зітхнула Неннеке. — Ходімо вже. Ага… Геральте? Не хочу здатися нечемною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти і Єнніфер? Як це почалося?

Відьми́н усміхнувся.

— Почалося з того, що ми з Горицвітом не мали чим поснідати і вирішили наловити риби.

— Я так розумію, замість рибини ти впіймав Єнніфер?

— Я розповім тобі, як це було. Але, може, після вечері, бо я трохи зголоднів.

— То ходімо. Я вже маю все, що треба.

Відьми́н рушив до виходу, ще раз обвів поглядом печерну теплицю.

— Неннеке?

— Що?

— Половина з того, що тут є — рослини, які вже ніде на світі не ростуть. Я маю рацію, правда?

— Маєш. Більш ніж половина.

— Чим це можна пояснити?

— Якщо я скажу, що ласкою богині Мелітеле, тобі цього, напевне, не вистачить.

— Напевне ні.

— Я так і думала, — Неннеке усміхнулася. — Чи бачиш, Геральте… ось це наше ясне сонечко світить і далі. Але вже не так, як раніше. Хочеш — почитай книжки. Якщо ж не бажаєш гаяти на це час, то може, задовольнишся поясненням, що кришталь, з якого зроблений дах, діє як фільтр. Затримує смертоносні промені, яких щораз більше з’являється в сонячному світлі. Тому тут ростуть рослини, що їх уже ніде на світі дикорослими не побачиш.

— Зрозумів, — кивнув головою відьми́н. — А ми, Неннеке? Що з нами? На нас теж світить сонце. Чи ж і ми не повинні сховатися під такий дах?

— В принципі повинні, — зітхнула жриця. — Але…

— Але що?

— Вже запізно.

ОСТАННЄ БАЖАННЯ

I

Сом вистромив з-під води вусату голову, шарпнувся із зусиллям, почав хлюпатися, здійняв бризки на воді й блиснув білим черевом.

— Вважай, Горицвіте! — скрикнув відьми́н, упираючись підборами в мокрий пісок. — Тримай, бодай би його!

— Тримаю… — крекнув поет. — Матінко рідна, оце потвора! Левіафан, а не риба! Ото їдла буде, бачать боги!

— Пускай, пускай, бо линва лусне!

Сом застиг біля дна, раптовим рухом шмигнув проти течії, в напрямку закруту річки. Линва засичала, рукавиці Горицвіта і Геральта задимілися.

— Тягни, Геральте, тягни! Не пускай, бо заплутається в корчах!

— Линва лусне!

— Не лусне! Тягни!

Обоє зігнулися, потягнули. Линва зі свистом розтинала воду, вібрувала, розкидала навколо краплини, що поблискували у сяйві ранкового сонця, ніби ртуть. Сом раптово виринув, завовтузився під самою поверхнею води, натяг шнура ослабнув. Рибалки негайно заходилися вибирати слабину.

— Завудимо його, — засопів Горицвіт. — Завеземо до села і скажемо, щоб завудили. А з голови зваримо юшку!

— Вважай!

Відчуваючи під черевом мілину, сом виринув з води до половини двосажневої туші, мотонув головою, вперіщив воду плескатим хвостом і прудко пірнув у глибінь. З рукавиць знову пішов дим.

— Тягни, тягни! На берег його, сучого сина!

— Линва аж тріщить! Попусти, Горицвіте!

— Витримає, не бійся! З голови… зваримо юшку…

Сом, якого знову притягли ближче до берега, почав скажено борсатися і смикати линву, ніби показуючи, що не вийде так просто запакувати його до горщика. Бризки знялися на сажень угору.

— Шкуру продамо… — Горицвіт, червоний від натуги, обіруч тягнув линву, впершися ногами в землю. — А вуса… З вусів зробимо…

Ніхто так ніколи й не довідався, що поет мав намір зробити із сом’ячих вусів. Линва розірвалася з тріском, а обидва рибалки, утративши рівновагу, гепнулися на мокрий пісок.

— А бий тебе сила Божа! — заволав Горицвіт, аж відлуння прокотилося очеретом. — Стільки їдла пропало! А щоб ти здох, сом’ячий сину!

— Я ж казав, — Геральт обтрусив штани. — Казав не тягнути насилу. Спаскудив ти, друже, усеньке діло. Рибалка з тебе, як із телячого хвоста сито.

— Брехня, — обурився трубадур. — Те, що це страховидло взагалі клюнуло — лише моя заслуга.

— Цікаво. Ти ж пальцем не поворухнув, щоб допомогти мені закинути волосінь. Грав