Читати книгу - "Ностальгiя"

Господи, чому ж я не побачив його обличчя? Бодай уві сні. Тоді б я згадав… згадав… А так тільки бачу мамині ноги у кирзяках, що місять і місять болото услід за підводою.

2

Прорвало небо, зайшли дощі.

Щось і в мені прорвало, засів за роботу. Пишеться важко і зовсім не те, що думав раніше, але це добре. Це дуже добре. О третій ночі силую себе заснути, та сну нема, тільки якесь марення. І це теж добре.

* * *

Такими короткими стали дні. Але я встигну. До грудня закінчу. Може, до того часу обізветься Настася. Де вона? Я мушу її знайти. Якби не Сергій, то я думав би, що вона щезла під водою.

* * *

У селі зберігся фундамент зруйнованої церкви. Баба Марфа каже, що спершу з неї зривали хрести. Зривав Яким Стецький за сто карбованців старими грішми і два кубометри дров. Потім Якима Стецького убило громом. У грозу він сховався від дощу під дерево, в яке ударила блискавка.

Я і сьогодні ходив біля тих руїн. Завжди чомусь тут згадую Мовсеса Хоренаці. Тоді думкою лину в V сторіччя і бачу цього ченця у його тісній келії згорбленого за камінним столом. Русява борода, блакитні очі, шкіра на виснажених руках нагадує той пергамент, на якому він виводить літери, винайдені його учителем Месропом Маштоцом. Вірменії загрожує поневолення персами, великий полководець Вардан Маміконян підіймає на боротьбу народ, а Мовсес Хоренаці у цей час пише свою безсмертну історію цього народу.

Ось до його келії заходить Вардан Маміконян, і Хоренаці благословляє його на священну битву:

— Ти йдеш на бій за свободу вітчизни і духу. Іди. Хай не притупиться твій меч, і хай справедливий господь врятує країну Вірменську.

Спарапет[17] Вардан припадає вустами до сухої руки Мовсеса Хоренаці:

— Закінчуй свою книгу, святий отче. Вірменський народ піде у майбутнє, притискаючи її до серця, і книга ця буде сильнішою за мій меч.

Я не впевнений, що Вардан Маміконян саме так сказав Мовсесові Хоренаці. І взагалі не відаю, чи просив полководець його благословення. Але вищою істиною є те, що слово Хоренаці пережило меч спарапета Вардана і стояло на сторожі народу навіть тоді, коли його блакитні очі зчорніли від горя.

* * *

Здається, я таки задушив у собі редактора, цього вічного свого ворога, що жив у мені третім оком, нашіптував перестороги й осмикував за рукав. Я вільний. Я кажу те, що відчуваю і хочу сказати. Коли щось не так — сперечайтесь зі мною, судіть мене, але не затуляйте рота. Я хочу тільки добра. Тільки добра. А ви?

* * *

З щоденником у мене, можна сказати, нічого не вийшло. Та й що мені нотувати у ньому, коли йде робота? Тепер не маю вільної хвилини. Треба напитати десь у районі друкарку, щоб їхати до Києва уже з передрукованим сценарієм. Інакше не встигну здати його в призначений термін. Три примірники відразу одвезу на студію, ні до кого не буду заходити — зареєструю у секретарки, і все, до побачення. А один примірник… тепер, мабуть, наважуся. Покажу Іванові Миколайчуку.

* * *

Сьогодні сталося таке, що я мушу зробити цей запис, щоб хоч згодом щось зрозуміти і пояснити собі.

Вийшов на подвір’я передихнути. Довго дивився на ластів’яче гніздо, що зосталося порожнє в піддашші повітки. Потім щось немов підштовхнуло мене, узяв драбину, приставив ближче до гнізда і поліз роздивитися його. Зазирнув усередину — що там? Білий аркушик паперу, складений учетверо. Розгорнув його — лист. Потемніло в очах.

Я зліз із драбини, присів на ґанку і тільки тоді зміг його прочитати.

Лист від Настасі

Довго вагалася, чи казати тобі всю правду, чи, може, не слід, а потім вирішила віддатися Божій волі: знайдеш цього листа — виходить, так треба, а ні — то ні. Та я сподіваюся, що ти це прочитаєш, і не випадково ховаю свої останні слова у гніздо ластівки.

Я хочу, щоб ти знав: я люблю тебе. До крику, до смерті. Але ти не сумуй за мною. Я така, як і всі жінки, тільки раніше відчула холод підземних глибин. Я була там…

І все-таки ми прожили з тобою довге щасливе життя, яке не можна виміряти навіть тисячоліттями. У нас було все: наш дім, наша земля, наше кохання. Ми були щасливими, такими щасливими, що несправедливо вимагати від долі, аби це тривало довше.

Вибач мені за маленькі жіночі примхи. Я залишаю на твоєму столі два александрити. Ти думав, забула? Ні, хай вони побудуть з тобою доти, поки ти вертатимешся до Києва.

І ще про одне попрошу тебе. Перед тим як поїхати, опусти ці сережки у річку, на тому місці, де я лежала на хвилях. На той час ластівки уже будуть під водою, вихолоне їхня кров, і, може, котрась підпливе, побачить ці александрити і згадає про нашу любов. А ти не згадуй. Це був сон. Коли опустиш сережки на дно, так і скажи собі: це був сон. Я чистий перед усім світом. Ти обіцяєш мені це зробити?

А тепер прощавай. Кулю із твого серця я забираю собі. Назавжди. Навіки.

* * *

Ластівко… смутку мій чорно-білий… що мене підштовхнуло до твого гнізда? Я думав над цим цілісінький день. Думав уночі. Не спалося. Я лежав у темряві з розплющеними очима. І раптом побачив на тому місці, де вона роздяглася, сніп білого світла. Воно тремтіло й поволі окреслювалося в силует.

Я заплющив очі. Мене бив дрож.

Потім згадав, що мені цілий день не давало спокою… Драбина. Вона стояла обіперта на стіну повітки, коли я дивився на ластів’яче гніздо. А раніше її там не було. Раніше драбина стояла у погребі, я сам її туди опустив після того, як лазив на горище. Невже потім витяг і забув? Ні, навіщо? Не може бути. Хіба що я справді зсунувся з глузду.

Миша качала горіх по горищу… Потім усе затихло. І з’явилось це біле свічення. Уже крізь сон чув якийсь молитовний голос, що линув згори, знизу і зувсібіч.

* *