Читати книгу - "Твори. Том 1"

Поль дізнався про те, що сталося, через одного з агентів, що ліквідували його справи. Він все ще ховався в Англії і просив пробачення, що не приїхав, пізно довідавшись про нещастя.

«Проте тепер, моя дорога мамо, коли ти визволила мене з скрутного становища, я повертаюсь до Франції і незабаром уже обніму тебе».

Жанна жила тепер в такій пригніченості, що, здавалося, нічого вже не розуміла.

Наприкінці зими тітка Лізон, якій минуло шістдесят вісім років, захворіла на бронхіт, що перейшов у запалення легенів; вона тихо померла, шепочучи:

— Моя бідна Жанночко, я буду благати Бога, щоб він змилосердився над тобою.

Жанна проводила її до кладовища і бачила, як засипали землею її труну, вона похитнулася і мало не впала на могилу з бажанням теж умерти, щоб не страждати, не думати більше; якась дужа селянка схопила її на руки й понесла, як маленьку дитину.

Повернувшись у замок, Жанна, яка провела п’ять ночей коло ліжка старої діви, покірно дозволила покласти себе в постіль; незнайома селянка поводилася з нею лагідно, але владно. Знесилена втомою і стражданням, вона міцно заснула.

Прокинулась серед ночі. На каміні світилась нічна лампочка. В кріслі спала якась жінка. Хто вона була? Жанна не пізнавала її і, нахилившись над краєм ліжка, силкувалась розгледіти її обличчя при тремтячому світлі нічника.

їй здавалося, що вона колись бачила це обличчя. Але коли? Де? Жінка спокійно спала, схиливши на плече голову; чепчик її впав на підлогу. їй можна було дати сорок чи сорок п’ять років. Вона була повна, червонощока, дужа, плечиста. Її широкі руки звисали з обох боків крісла. Волосся починало сивіти. Жанна вперто вдивлялася в неї з тим душевним зворушенням, коли людина ніби прокидається від гарячкового сну, що супроводить сильне горе.,

Звичайно, вона бачила це обличчя. Давно це було чи недавно? Вона не могла пригадати, і це мучило, дратувало її. Тихо встала, щоб ближче розглянути жінку, і навшпиньках підійшла до неї. То була жінка, яка підняла її на кладовищі й потім поклала в ліжко. Вона невиразно пригадувала це.

Але чи зустрічала вона її раніше в своєму житті? Чи, може, вона впізнає її тільки завдяки неясним спогадам останнього дня? І як опинилась вона тут, в її кімнаті? Чому?

Жінка розплющила очі, помітила Жанну і раптом підвелася. Вони стояли так близько одна від одної, що груди їх майже торкалися.

— Як! Ви вже встали? — пробурчала незнайома жінка. — Та ви ж захворієте, лягайте зараз же знову.

— Хто ви така? — спитала Жанна.

Але та обхопила її руками, підняла знову з нежіночою силою й віднесла до ліжка. А коли вона обереишо клала Жанну в постіль, нахиляючись і майже лягаючи на неї, то розплакалась і почала поривчасто цілувати Жанну в щоки, в волосся, в очі, обливаючи сльозами її обличчя й шепочучи:

— Моя бідна пані, панно Жанна, моя бідна пані, хіба ж ви мене зовсім не впізнаєте?

— Розаліє, голубко моя! — скрикнула тоді Жанна і, обвивши її шию руками, притягла до себе, покриваючи поцілунками; міцно обнявшись, мішаючи свої сльози, не маючи сил розімкнути обійми, вони ридали удвох.

Розалія заспокоїлась перша.

— Ну, годі,— сказала вона, — треба бути розважливою і не застудитися.

І, піднявши ковдру, вона перестелила постіль, підклала подушку під голову своєї колишньої пані, яка все ще схлипувала, зворушена давніми спогадами, що раптом виникли в її душі.

Нарешті вона спитала:

— Як ти прийшла до мене, моя бідна?

Розалія відповіла:

— Та хіба ж я могла покинути вас тепер, таку самотню?

— Засвіти свічку, щоб я могла бачити тебе, — сказала Жанна.

І коли на нічному столику було поставлено свічку, вони довго мовчки дивились одна на одну. Потім, простягши руки до своєї колишньої служниці, Жанна пробурмотіла:

— Я б ніколи тебе не впізнала, моя люба, ти дуже змінилась, але все ж не так, як я.

І Розалія, вдивляючись у цю схудлу, зів’ялу жінку з сивим волоссям, яку вона покинула молодою, вродливою і свіжою, відповіла:

— Це правда, ви змінились, пані Жанно, і більш ніж слід. Але згадайте й про те, що ось уже двадцять чотири роки, як ми з вами не бачились.

І вони замовкли, знов замислившись. Нарешті Жанна пробурмотіла:

— Чи була ти принаймні щаслива?

І Розалія, боячись розбудити надто гіркі спогади, відповіла, запинаючись:

— Але… так… так… пані. Я не можу поскаржитись, я була щасливіша від вас… напевно. Одне, що мені тільки й завдавало завжди жалю, це те, що я не могла бути тут.

І вона раптом замовкла, згадавши, що мимоволі торкнулася того, про що не слід було згадувати. Але Жанна лагідно сказала їй:

— Нічого не вдієш, голубко, не завжди буває так, як нам хочеться. Ти теж вдова, чи не так?

Потім, пригнічена тяжкою тугою, вона спитала тремтячим голосом:

— Чи в тебе є ще інші… інші діти?

— Ні, пані.

— А він, твій… твій син… Що з нього вийшло? Задоволена ти ним?

— Так, пані, він хороший, роботящий хлопець. Оженився, ось уже півроку, і взяв мою ферму, тож я, як бачите, повернулась до вас.

Жанна, вся тремтячи від хвилювання, прошепотіла:

— Так що ти мене більш не покинеш, моя люба?

— Звичайно ні, пані, для цього я й влаштувала свої справи, — рішучим тоном відповіла Розалія.

Потім деякий час вони мовчали.

Жанна, всупереч своєму бажанню, почала порівнювати своє життя з життям Розалії, але вже без жалю в серці, а скоряючись жорстокій несправедливості долі.

— А твій чоловік тебе не кривдив? — спитала вона.

— О, він був хороший чоловік, пані, і но ледащо, зумів дещо надбати. Він помер від сухот.

Тоді Жанна сіла на ліяосу і запитала, охоплена бажанням знати все:

— Ну, так розкажи мені все, моя люба, все про твоє життя. Це мені дуже приємно тепер.

І Розалія, присунувши стілець, сіла й почала розповідати про себе, про свій дім, своїх знайомих, торкаючись дрібних подробиць, які так люблять селяни, описуючи свій двір, сміючись іноді з приводу давніх подій, які нагадували їй кращі хвилини з минулого, підвищуючи голос до тону фермерші, що звикла командувати.

— О, мого добра на мій вік вистачить. Мені нема чого боятися, — закінчила вона свою розповідь.

Потім трохи повагавшись, вона додала вже тихіше:

— Всім цим я завдячую вам; знайте, що я не візьму платні від вас. Ні, ні, нізащо, а якщо ви не згодні, то я піду геть.

— Проте не даром