Читати книгу - "Мертві душі"

"Та вона теж мені двоюрідна тітка".

"Вона вам тітка ще бозна-яка: з чоловікового боку... Ні, Софіє Іванівно, я й слухати не хочу, це виходить: ви мені хочете заподіяти таку образу... видно я вам набридла вже, видно ви хочете припинити зо мною всяке знайомство".

Бідолашна Софія Іванівна не знала зовсім, що їй робити. Вона почувала сама, між яких сильних вогнів себе поставила. От тобі й похвасталась! Вона б ладна була поколоти за це голками дурний язик свій.

"Ну що ж наш чарівник?" сказала тимчасом дама приємна у всіх відношеннях.

"Ах, боже мій! що ж це я так сиджу перед вами! оце добре! Ви ж не знаєте, Ганно Григорівно, з чим я приїхала до вас?"

Тут дух гості забило, слова як яструби готові були кинутися навздогін одне за одним, і тільки треба було до такої міри бути жорстокою, як була щира приятелька, щоб наважитися спинити її.

"Хоч як вихваляйте та звеличайте його", казала вона з жвавістю, більшою ніж звичайно: "а я скажу прямо, і йому в вічі скажу, що він негідна людина, негідна, негідна, негідна!"

"Та послухайте тільки, що я вам відкрию..."

"Розпустили чутки, що він гарний, а він зовсім не гарний, зовсім не гарний, і ніс у нього... найнеприємніший ніс".

"Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам... серденько, Ганно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар84", казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом. Не завадить зауважити, що в розмову обох дам домішувалось дуже багато іноземних слів і цілком іноді довгі французькі фрази. Та хоч як сповнений автор побожності до тієї спасенної користі, що дає французька мова Росії, хоч як сповнений побожності до похвального звичаю нашого вищого товариства, що говорить нею у всі години дня, звісно, з глибокого почуття любові до вітчизни, але при всьому цьому ніяк не зважиться вставити фразу будь-якої чужої мови в цю російську свою поему. Отже, будемо продовжувати російською.

"Яка ж історія?"

"Ах, серце моє Ганно Григорівно, коли б могли ви тільки уявити той стан, в якому я перебувала, уявіть: приходить до мене сьогодні протопопша, отця Кирила дружина, і що б ви думали: наш смиренник, приїжджий наш, який, га?"

"Як, невже він і до протопопші залицявся?"

"Ах, Ганно Григорівно, хай би ще залицявся, це ще дарма; слухайте тільки, що розповіла протопопша: приїхала, каже, до неї поміщиця Коробочка, перелякана й бліда як смерть, і розказує, і як розказує, слухайте тільки: справжній роман: раптом глухої ночі, коли все вже спало в домі, лунає стукіт у ворота, страшенний, який тільки можна собі уявити; кричать: відчиніть, відчиніть, а то висадимо ворота!., як вам це подобається? Як вам після цього чарівник?"

"Та що Коробочка, хіба молода й гарна з себе?"

"Аж ніяк, стара баба".

"Ах, чудово! Так він біля старої заходився. Ну, хороший же після цього смак у наших дам, знайшли в кого закохатись".

"Та ні ж бо, Ганно Григорівно, зовсім не те, про що ви гадаєте. Уявіть собі тільки те, що з'являється озброєний з ніг до голови, на зразок Рінальда Рінальдіні85 і вимагає: продайте, каже, всі душі, які померли. Коробочка відповідає дуже резонно, каже, я не можу продати, бо вони мертві. Ні, каже, вони не мертві, це моє, каже, діло знати, чи мертві вони, чи ні, вони не мертві, не мертві, кричить, не мертві, словом, скандальозу наробив страшенного: усе село збіглося, дитята плачуть, усе кричить, ніхто нікого не розуміє, ну, просто, оррьор, оррьор, оррьор!.. Але ви собі уявити не можете, Ганіто Григорівно, як я перетривожилася, коли почула все це. "Голубонько пані", каже мені Машка: "гляньте в дзеркало: ви бліді". Не до дзеркала, кажу, мені: я мушу їхати розповісти Ганні Григорівні. У ту ж хвилину наказую запрягти коляску, кучер Андрюшка питає мене, куди їхати, а я нічого не можу й говорити, дивлюсь йому просто в вічі як дурна; я гадаю, він подумав, що я божевільна. Ах, Ганно Григорівно, коли б ви тільки могли собі уявити, як я перетривожилася!"

"Одначе, це дивно", сказала у всіх відношеннях приємна дама: "що б таке могли означати ці мертві душі? Я, признаюся, тут нічогісінько не розумію. Ось уже вдруге я все чую про ці мертві душі, а чоловік мій ще каже, що Ноздрьов бреше, щось, певно, та є"Г

"Але ж уявіть, Ганно Григорівно, яке було моє становище, коли я почула це "І тепер", каже Коробочка: "я не знаю", каже, "що мені робити. Примусив", каже, "підписати мене якогось фальшивого папера, кинув п'ятнадцять карбованців асигнаціями, а я", каже, "недосвідчена, безпорадна вдова, я нічого не знаю..." От так пригода! Та тільки якби ви могли хоч трохи уявити, як я вся перетривожилася!"

"Та тільки, як собі хочете, тут не мертві душі, тут криється щось інше".

"Я, признаюсь, теж", промовила не без здивування просто приємна дама й відчула тут же велике бажання дізнатись, що б таке могло тут критися. Вона навіть промовила повільно: "а що ж, ви гадаєте, тут криється?"

"Ну, а як ви думаєте?"

"Як я думаю?.. Я, признаюсь, зовсім вражена".

"А проте, я б усе-таки хотіла знати, які ваші про це думки?"

Але приємна дама нічого не добрала сказати. Вона вміла тільки тривожитись, але щоб скласти якесь кмітливе припущення, на це ніяк її не вистачало, і тому більше, ніж усяка інша, вона мала потребу в ніжній дружбі й порадах.

"Ну, слухайте ж, що таке ці мертві душі", сказала дама приємна у всіх відношеннях, і гостя при таких словах уся обернулася в слух: вушка її витяглися самі собою, вона підвелася, майже не сидячи і не держачися на дивані, і, незважаючи на те, що була дещо важкувата, стала відразу тонша, стала подібна до легкого пуху, що ось так і полетить у повітря від подиху.

Так російський вельможа, собачій і зух-мисливець, під'їжджаючи до лісу, звідки от-от вискочить загнаний у поле доїжджачими заєць, обертається увесь з конем своїм і піднесеним гарапником в одну застиглу мить, у порох, до якого от-от піднесуть вогонь. Увесь уп'явся він очима в млисте повітря і вже наздожене звіра, вже допече його, невблаганний, хоч як хай здіймається проти нього весь збурений сніговий степ, що пускає срібні зірки йому в уста, у вуса, в очі, в брови і в боброву його шапку.

"Мертві душі..." промовила