Читати книгу - "Три товариші"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відчував, що найкраще тепер — втекти. Чорнява доведе мою справу до кінця.
За годину я повернувся вже з кадилаком. Я зараз же побачив, що суперечку розв'язано в найпростіший спосіб. У булочника був обскубаний вигляд, до костюма причепилося йому пір'ячко з подушок. А чорнява навпаки — сяяла, погойдувала бюстом і сито, зрадницьки посміхалась. Вона переодяглася — на ній тепер була тонка шовкова, щільно прилегла до тіла сукня. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені, мовляв: усе в порядку.
Ми поїхали на спробну їздку. Чорнява зручно уляглася собі на широкому задньому сидінні і невгамовно базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, але вона ще була мені потрібна. Булочник досить меланхолійно сидів коло мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…
Ми під'їхали до його будинку і знову зайшли до квартири. Булочник вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.
— Це ми здорово владнали, правда?
— Атож, — погодився я мимоволі.
— А за це сто марок — мені…
— Ах, ось воно що… — вирвалося в мене.
— У-у, скупий старий цап, — зашепотіла вона по-змовницьки, підійшовши ближче, — а грошей має, як
сміття! Але ж поки в нього щось видереш!… І заповіту не хоче написати. А тоді, звичайно, все піде дітям, а нашій сестрі — дуля! Та й що за приємність мати справу з оцим скандалістом…
Вона підійшла ще ближче, погойдуючи бюстом.
— То я ж зайду завтра до вас у майстерню за цими ста марками… Коли ви там будете? А може, ви самі сюди зайдете? Завтра надвечір я тут буду сама одна… — хихикнула вона.
— Я пришлю вам гроші… — сказав я.
Вона знову захихикала.
— Та принесіть самі… Чи, може, боїтесь?
Вона, мабуть, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…
— Ні, не боюся, — відповів я, — та часу нема… Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте… А це отруює життя…
Вона так швидко відсахнулась, що мало не перекинулась через плющове крісло.
Тут саме ввійшов і булочник. Подивився скоса недовірливо на чорняву. Тоді почав лічити мені гроші — готівкою. Лічив він повільно, ніби зволікаючи. Тінь його погойдувалася по трояндових шпалерах кімнати туди й сюди, ніби теж лічила гроші. Виписуючи розписку, я раптом здумав собі, що це вже вдруге сьогодні відбувається таке, тільки на моєму місці був спершу Фердінанд Грау. Хоч у цьому не було нічого особливого, мені видалося це трохи дивним. Я з радістю вирвався на вулицю. Повітря було по-літньому лагідне. Кадилак виблискував біля тротуару.
— Ну, друже, красненько дякую! — сказав я і поплескав його по радіатору. — Повертайся скоріше знову-до нових подвигів!
XV
Над луками іскрився ясний ранок. Ми з Пат сиділи край лісної галявини й снідали. Я взяв на два тижні відпустку і тепер разом з Пат був у дорозі. Ми їхали до моря.
Перед нами на шляху стояв маленький, старий ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд терплячого в'ючного ішака.
— Сподіваюсь, він не розсиплеться в дорозі, — сказав я.
— Не розсиплеться; — відповіла Пат.
— Звідки ти знаєш?
— Тут нема чого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.
— Може й так, — погодився я. — Але, крім того, я добре знаю його задню вісь. Дуже сумний у неї вигляд. Особливо, коли машина навантажена.
— Він — брат «Карла». Витримає.
— Надто рахітичний брат…
— Не ганьби його так, Роббі. В даний момент це найкраща машина з усіх мені відомих.
Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло смолою і травами.
— Скажи-но, Роббі, — спитала Пат після короткої паузи, — що то за квіти там, біля струмка?
— Анемони, — відповів я, не поглянувши на квіти.
— Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.
— Вірно, — погодився я. — Це лугова жеруха…
Вона похитала головою:
— Я жеруху знаю. У неї зовсім інший вигляд.
— Ну, тоді — цикута.
— Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.
— Тоді — не знаю. Досі я завжди обходився цими трьома назвами, коли мене питали. І завжди одній з них вірили.
Пат засміялась:
— Жаль. Коли б я знала про це, то задовольнилася б уже анемонами.
— Цикута, — сказав я, — мій коньок. З нею я майже завжди добивався успіху.
Пат підвела голову:
— Оце здорово! І часто тебе отак питали?
— Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин…
Вона сперлася руками на землю:
— Але ж це, власне кажучи, ганьба — отак ходити по святій землі і майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати…
— Не сумуй, — сказав я;-це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічого зарадити не може.
— Це в тебе лише відмовка! Я ж певна, що говориш так лише тому, що лінивий.
Я обернувся до неї.
— Авжеж. Але про лінь люди ще далеко не все знають. Вона — джерело всякого щастя і кінець якої б то не було філософії. Іди, полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди топчеться або сидить. Від цього, як і всяка животина, багато втрачає на доброму настрої. Лише коли лежиш, повністю примиряєшся сам з собою.
Якийсь автомобіль загуркотів здалеку, потім проїхав повз нас.
— Маленький мерседес, — сказав я, не підводячи голови. — Чотирициліндровий.
— Ось іде ще один, — зауважила Пат.
— Так, я вже чую. Рено. З радіатором — як у свині рило?
— Так.
— Тоді це рено. А ось — послухай! — це вже справжня машина! Ланчіа! Вона наздожене тих обох, як вовк ягнят! Ти лише послухай мотор! Наче орган!
Машина вітром пронеслася повз нас.
— Тут ти, видно, знаєш більше трьох назв, га?
— Звичайно. І навіть безпомилково.
Пат засміялась:
— То і це сумно, чи як?
— Зовсім ні. Цілком природно. Добра машина для мене іноді — приємніше двадцяти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три товариші», після закриття браузера.