Читати книгу - "На скрижалях історії"

до «Революційного комітету» в справі повищого призначення. Він зараз же видав «універсал», у якому «скасував» Директорію, і наказ по війську, в якому «розтрубив» про своє «високе призначення». Уся оперетковість і конфуз цього дійства заключається в тому, що новоявлений диктатор «всія України», ще не знає, що командний склад Запорізького Корпусу усунув його від командування...

Комітет встановив контакт із більшовиками в Харкові по питанню перемир'я. Волох сподівається, що делегації «Революційного комітету» поведеться краще, ніж делегації від війська... Переговори відбулися у Вінниці. Більшовицька делегація заявила, що з огляду на некорисні для української армії зміни на фронті командування червоною армією не годиться на перемир'я і тому розмови на цю тему відпадають, але делегація має уповноваження розпочати переговори про перехід української армії на бік червоної армії, тобто — цілковита капітуляція.

На ці переговори Волох покладав величезні надії. Тому їх наслідки стали знищенням із корінням ілюзій отамана про можливість братання з червоноармійцями та подальшого існування його Корпусу як рівноправної частини червоної армії [7, 55-59]. Волох мислив по своєму, а більшовики по своєму. Це наглядно прослідковується з більш пізнішого документу Міністерства Внутрішніх справ з архіву УНР:

«Агентурні відомості від 15 січня 1921 р.

Внутрішнє положення на Україні.

...За українську червону армію заборонено агітувати під страхом тяжкої відповідальності. ...Наскільки бояться і ненавидять большевики всяку військову українську силу, хоч би й ультрачервону, видно з того, що гайдамаків Волоха, що вчинив авантюру в Любарі 1919 р[оку], роззброїла LX дивізія в березні 1919 р[оку].»

П[анас] Феденко [61, 22-35].

Між тим, на Волоха чекав ще остаточний удар долі. Незабаром він довідався, що обидві дивізії Запорізького Корпусу (Перша дивізія в складі трьох полків) вирушили форсованим маршем у напрямку на Балту й що командний склад обох дивізій усунув його від командування Корпусом. Услід за ними одірвалися від Волоха два курені 3-го Гайдамацького полку й вирушили в тому ж напрямку на чолі з полковником Виноградовим і приєдналися до своєї Першої дивізії. Волох опинився «у розбитого корита» своїх амбітницьких мрій і надій. Його призначення на «високе становище» виявилося мильним пузирем, а «Вапнярська республіка» — короткотривалим оперетковим епізодом. У ситуації «ні туди, Микито, ні сюди, вимито» Волохові не залишалося нічого іншого, як вирушити разом із тим одним гайдамацьким куренем, що ще в нього залишився, за Корпусом, що покинув його й усунув від командування [7, 55-59].

О. Волох остаточно втратив зв'язок із військами. Під впливом звісток про початок ворохоблення проти червоних на Київщині в нього виник новий авантюрний план: пробиватися крізь фронт на зайняті більшовиками терени України, щоб підняти там загальне повстання.

Оскільки на частини Запорізького корпусу Волох уже практично жодного впливу не має, він спробував підбити на це командира Запорізької Січі отамана Ю. Божка. Та з наказу військового міністра УНР О. Шаповала О. Волоха заарештували на ст. Бірзула. Як наслідок, від «діяльності» Волоха, штаб армії Директорії на місяць втратив керованість військами південної групи, а заразом і на весь південь України.

Лише з прибуттям у район Балта — Бірзула Запорізького корпусу ситуація трохи змінилася. Частини 2-ї Запорізької дивізії вщент розгромили червоних повстанців отамана Дячишина й зайняли Балту. Червоний повстанський кінний полк Кіршула, що на початку квітня зайняв ст. Слобідку й повів наступ на Бірзулу, також розбили й розпорошили в околицях Рибниці. Корпус продовжив марш до ст. Роздільної.

Арешт Волоха збурив частини, де ще зберігаються прорадянські настрої. Курінь Холодного Яру зі складу 3-го Гайдамацького полку, розташований у Балті, зажадав звільнити Волоха з-під арешту. За рішенням товариша міністра закордонних справ С. Бачинського, його усунули з усіх командних посад і звільнили з-під варти під зобов'язання не втручатися у військові та політичні справи.

Подальше перебування українських військ у районі Балта — Бірзула — Роздільна з огляду на становище на фронті могло привести до їх повного краху. Зв'язку з урядом як і тилового забезпечення немає, залишилися без коштів, їжі й фуражу, панує загальна деморалізація й стомленість голих і босих козаків. Поступово відступають на Роздільну, далі на Тирасполь-Бендери.

Остання надія на місію для переговорів із румунським командуванням, на чолі з отаманом Зелінським, щоб вони перепустили залишки української армії через Бессарабію на Поділля. Цю ідею підтримала більшість командирів, адже для прориву на центральну Україну боєздатних сил фактично вже немає. Вийшов наказ: усім військовим ешелонам рухатися на ст. Роздільна й звідти під охороною бронепотягів пересуватися до Тирасполя. На ст. Роздільна місцеві більшовики зустріли українські частини як лютих ворогів. Окопи, які були викопані для оборони Одеси, зайняли пролетарі, й ні на крок далі не пропустили. Під натиском червоних повстанців 13 квітня запоріжці змушені відступати на Тирасполь, куди вже прибули ешелони з військовим майном і переїхав штаб Запорізького корпусу. Новим його командиром став полковник І. Дубовий [33, 16-51].

Очікуючи на дозвіл румунського уряду перейти річку Дністер, частини Запорізького Корпусу зайняли позиції на горбках перед селом Розалівка, ліворуч і праворуч від залізниці Роздільна — Тираспіль. Штаб корпусу й ешелони з майном зупинилися коло самого Тирасполя. 13 квітня 1919 року Волох, довідавшись, що полковник І. Дубовий приїхав обняти команду, вирушив до гайдамаків, на позиції коло Розалівки, але ті проводили його свистом, не бажаючи слухати те, що він радив. А коли він над'їхав до Мазепинців, вони зробили те ж саме. Дізнавшись про це, полковник Дубовий заборонив давати авто Волохові.

Після цього свого повного фіаско Волох разом із кількома гайдамаками вирушив до Тирасполя пішки, похнюпивши голову, наче побитий пес... Цей останній акт «детронізації» найдошкульніше вдарив по хворобливій амбіції отамана. Його висока й кремезна постать із розкуйовдженою вітром рудою бородою якось зігнулася, знівечене слідами відхворованої віспи широке обличчя викривила гримаса непогамованої, але безсилої люті. Гайдамаки, що супроводили його, здивовано прислухаються, як Волох кляне вголос примітивною лайкою «всіх і вся» й погрожує «розправою» з