Читати книгу - "На скрижалях історії"

Румунська сторона погодилась на перепуск військ Української Народної Республіки до Галичини, про що стало відомо 14 квітня 1919 року. Українським частинам із зброєю й майном дозволено евакуюватися до Бессарабії. Наступного дня червоні ледь не взяли штурмом ст. Тирасполь разом зі штабом 2-ї Запорізької дивізії та всіма ешелонами. Кармелюцький полк і гайдамацька кіннота відбили їх контратакою. Увечері того ж дня на станцію прибув отаман О. Волох у супроводі гайдамацького куреня Холодного Яру й почав віддавати різні «накази» військовим частинам. Виконувач обов'язків командира 1-ї Запорізької дивізії отаман І. Литвиненко звернувся до нього:

— Припиніть дезорганізацію у військах! Ви усунуті від командування!

Та Волох продовжує «командувати» й виставляти варту з числа прихильних до нього гайдамаків. Тоді комдив наказав командиру Кармелюцького полку сотнику Троцькому:

— Висадіть свою піхоту з теплушок і силою заженіть туди Волоха і його гайдамаків!

Той так і вчинив. Але й цього разу отамана не було арештовано.

На невеличкому клаптикові землі Тирасполь — Бендери скупчилися війська південної групи армії УHP. 16 квітня 1919 року румунська військова влада дозволила переправу через Дністер. Почалася негайна евакуація.

Намагаючись перешкодити відступу українських військ до Бессарабії, увечері більшовики знову атакували позиції під Тирасполем. Запеклі бої продовжуються упродовж наступного дня. Запоріжці тричі контратакують, але їх відбивають. Коли 17 квітня румуни повідомили, що переправу закінчено й колія перед мостом розібрана, ще близько 20 ешелонів залишалося на лівому березі Дністра з господарським майном і муштровими частинами [32, 4-29].

Іван спостерігає, як похідним порядком через міст переходять останні частини. Вояки його 3-го Гайдамацького полку, Харківського Слобідського коша та Запорізької Січі прикривають відхід, підривають господарські й санітарні ешелони, що не встигли переправитися. Відразу після завершення евакуації висадили в повітря й міст через Дністер.

Санітарна сотня їхнього 3-го Гайдамацького полку забарилася, не встигла на міст поки той був цілий, і опинилась у річці. Вир поніс коней, двоколки й людей. Іван із кількома хлопцями, що добре плавають, кинулись у воду. На берег винесли двох жінок, урятували кількох коней із двоколками, витягли медичні сумки та інше майно, коногони врятувалися самі. Занесло водою одного коня, який заплутався в упряж і поплив за течією.

Згідно з домовленостями з румунським командуванням південну групу армії УНР після вступу на терен Бессарабії роззброїли. Українським воякам заборонили під час переїзду виходити з ешелонів, які тепер охороняє румунська варта. Зброю, спорядження та інше військове майно перевозять в окремих закритих вагонах.

По Бессарабії сунуть ешелони з гайдамаками на північ. В Унгенах стоять довго. Міняють за цукор усе, що можна їсти, а особливо на мамалигу, бо хліба ніде спекти, хоч і є борошно. Уночі вартові стоять не в кожній теплушці, тому вранці дехто не знаходить свого одягу. Ешелон ночами шерстять цигани. Коли вийшов суворий наказ вартувати вночі, — не один злодюжка одержав кулю в лоб.

По дорозі до Окниці козаки хліба не бачили. Варять якусь баланду в похідних кухнях, але без хліба це вариво нічого не варте. Урешті знайшли вихід — біда навчить і коржі із салом їсти. На всіх зупинках, вискакують із вагонів, виламують качани з кукурудзи, що росте обабіч залізниці, розкладають вогнище й печуть їх на вогні і їдять. Так намагаються втамувати голод. А вечорами виспівують. Яких тільки народних пісень не співають у ці вечори?! Свої заспівувачі є в кожному вагоні.

Ось і Окниця, уже рідна сторона близько. Їдуть додому. Думають про те, що, хоча б на годинку вирватися в рідну домівку! Скільки можна поневірятися по чужих світах?

Укладаючись спати, галайкотять про всяку всячину, а найбільше про те, яке складне в України топографічне положення. Вона, як горох при дорозі, тож і лізе звідусіль на неї всяка наволоч. Згадали і про «братів московських», історію «дружби» з ними. Ніби гірський потічок, перескакуючи з теми на тему, тече-перекочується гутірка без кінця й краю. Слово за слово й виникає історична дискусія про долю України. Якийсь козак із жалістю просторікує:

— Московити ніколи не вважали Україну державою. Вони впевнені, що вона ніколи не існувала як повноцінна самостійна держава.

— Якщо України не було, то з ким же тоді в 1654 році Московія об'єднувалася? — резонно парирує інший гайдамака.

— А ніякого об'єднання насправді й не було, то все вигадки московських «істориків». Ніхто в оригіналі не бачив договір про об'єднання начебто підписаний Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Романовим, — подав голос колишній студент-гайдамака.

Хтось каже:

— Та й зараз різних заброд в Україні вистачає.

— Тут і своїх банд до дідька, — обізвався з кутка Войтенко.

— Та й нас, петлюрівців, буває називають бандою, ми, мовляв, теж живемо за рахунок награбованого, — підпрягся хтось із темного кутка, мов суху скіпку смоляну підкинув у багаття.

Почулися вигуки:

— Хіба ми грабуємо чи вбиваємо? Ми не банда, ми рідний український народ!

— Бачимо, який рідний наш народ! Тобі Одеси мало?

— Ось наш народ. Нестор Махно, якого ти ще не бачив, а ми з Іваном були у його пазурах, той зразу відсилає