Читати книгу - "Пан Халявський"

Добре ж йому: він отак собі живе, веселиться; менші брати приїдуть, навідаються — він їм дасть грошей і вирядить, а мені моєї частини з маєтку ні за що не виділяє. Вже мені й надокучило; вже я і не нагадую, а він усе не виділяє. Літа минають, а я не одружуюсь.

Кінець кінцем під веселу годину я закинув йому про виділ маєтка. Ох, як форкне ж він на мене та як гримне: «Живи, коли живеш, а я тобі не дам нічого!»

От тобі й маєш! Як то воно не дати мені нічого з батьківщини? Се мене збентежило, і я став радитися з добрими людьми. Один каже, що мені належить маєток, що треба клопотатися; другий каже, що поки виклопочу, так і маєтку не треба буде. Не знав я, на що зважитися? Аж ось заявився до мене чиновник, якоїсь губернії секретар (він не пояснив якої, а просто писався губернський секретар); а звали його — Іван Опанасович Горб-Маявецький. Він був з наших, та страх яка метка голова! Вірите: як почне говорити й доводити моє право, так роки в нього сиплються, наче горіхи з мішка. Нічого не збагнеш, а тільки й чуєш: тисяча такий ось, тисяча такий ось, і чисто доведе, що право моє незаперечне.

Переконав він мене, і я зважився на позов. Для сього потрібні були гроші, а в мене їх не. було; та — ось що значить розумна людина! — він узяв у мене всі мої срібні та інші речі й домовився своїм коштом вести справу. Я повинен був виїхати від брата й жити в Горба-Маявецького. Будиночок у нього хоч невеличкий, та нам не було тісно: він з жінкою та маленька дочка в них, літ семи, Онисенька. Глядіть же, що опісля з того вийде?

Я переселився до них — і нащадок знаменитих Халявських, спадкоємець принаймні двохсот п'ятдесяти дворів — що дорівнює тисячі душ — повинен був жити на утриманні секретаря Горба-Маявецького. До чого тільки нужда не призведе!

Обміркувавши все, ми стали позиватися. Господи боже мій! Треба було починати ненависним мені словом: «До сієї супліки». Я від нього руками й ногами, так ніяк не можна без нього обійтися. Прошу замінити іншим — каже: не можна. Я згадую найученішого нашого наставника, доміне Галушкинського: в нього не переводилися пряники в кишені; пряники та подібного значення слова — коли не спитай, у нього завсіди були. Він би, звісно, допоміг мені в біді, та Горб-Маявецький побожився, що з іншим словом папір не матиме сили.

Нічого робити. Знов я підписав се жахливе трекляте, розтрекляте слово! Та з того часу, як став його писати, так вірите? Вісім літ з половиною писав його без угаву, не покладаючи рук, усе писав. Іноді в день разів п'ять підмахнеш: то в нижній, то у верхній, то в повітовий, то в губернський суд. Усі суди закидали ми паперами й скрізь чули самі тільки приємні обіцянки. Та тільки я помітив, що коли Горб-Маявецький знайде, де позичити мені грошей за страшні відсотки в рахунок майбутніх благ, то наше діло дуже швидко починає йти все вище й вище і вже дійде до найвищого в губернії. А тут, де треба тільки вирішити, на чию з нас користь, — кинуться, а в нас грошей нема; і вже, з якихось причин, діло — шубовсть! Паки в нижні суди. Беруся знову писати: «До сієї супліки» (навіщо вмів я міно писати! О матінко! Ви правду казали, що науки доведуть мене до біди). Горб-Маявецький заходиться добувати грошей, і все піде за попереднім взірцем. І так було і йшло вісім літ з половиною.

В той час я, не маючи нічого, терпів скруту, а Горб-Маявецький добряче розживався. Купив новий будинок, ще й луччий за попередній; жінка його стала ошатніша, і навіть коляска завелася; помножилось і дітей; Онисиньку віддали в дівоче училище. (О матінко! Що, якби ви встали з домовини й дізналися, що баришень учать в училищах — як би ви голосно вимовили: тьху! і, побачивши, що таке зло діється в усіх чотирьох кінцях вселенної, отже, не знавши, куди б слід переважно плюнути, ви б знову померли!)

Та ось. наприкінці дев'ятого року мого позивання Горб-Маявецький сказав мені, що моя справа пішла в Санкт-Петербург (будь ласка ж, пам'ятайте, що він саме так сказав: у Санкт-Петербург) і що мені з ним треба їхати туди. Він буде клопотатися в справі, а я — для того, щоб підписувати: «До сієї супліки». Признаюся, каторжна робота — писати се жахливе слово.

Добре. Їхати в Санкт-Петербург. Що ж се за Санкт-Петербург? Я не знав, що він так довго вимовляється. Чув, що є Петербург, не більше; та далі не розшукував. Тепер уперше почув, що є ще й Санкт-Петербург. З цікавості подивився в календар; там стоїть: Санкт-Петербург, столиця. Нема ніякого «або», виходить, Санкт-Петербург сам по собі, а Петербург сам по собі.

«Ну що ж? — подумав я, — як їхати, то й їхати! Побачу світа, побуваю в столиці. У нас, узяти на сто верстов навколо, навряд чи хто був у столиці? А я буду, поживу, та що, мабуть, і там не без баришень, а влада Амура так само панує, як і по наших містах, то ще, дивись, котра й закохається в мене, і, не бувши така освічена, як наші сільські, не заглядаючись удалину, вийде за мене, дарма що я не одержав ще маєтку». — Втішений такими відрадними думками, я, без дальнього страху, зібрався їхати між чужі люди. Пошив собі різного вбрання побільше; полагодив матінчин приданий берлин, зміцнив його в усіх його частинах та об-екіпірував свого вірного Кузьму, парубка, котрого матінка взяли з села до мене прислужувати. Він був років сорока п'яти, розумний, досвідчений, розсудливий, часто під скруту давав мені корисну раду. Я без нього, як кажуть, не міг з'їсти шматка хліба.

— Кузьмо мій любий! — сказав я йому. — Мені треба їхати до Санкт-Петербурга. Як собі хочеш, а я без тебе не поїду.