Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

мене, посиділа трохи, закурила сигарету і все якось так несміливо усміхалась, наче хотіла щось сказати, і я навіть більш-менш здогадувалася, що саме, але не хотіла знати. Що менше знаєш, то краще. Не хотіла я знати нічого, а вона сиділа й сиділа мовчки, несміливо всміхаючись, і я таки сказала їй: „Видно, видно, що ти вагітна, а що це означає — одинокою матір'ю бути,— я сама скуштувала“. Ні, ні, а потім, після війни, увесь отой гармидер з рухом Опору, з пенсіями, відшкодуванням, і нова компартія, куди понапихалися різні люди — ті самі, що мого Віллі занапастили. Знаєте, як я їх називала? Церковні служки. І ото між них попала Лені, сердешне, наївне дівча, обморочили вони її, як „невтішну подругу відважного бійця Червоної Армії“, й зробили з неї таку собі рекламну блондинку для виборчої кампанії. І хлопчика свого назвала Лев Борисович Груйтен — звісно, вся рідня, всі знайомі відраджували, але вона поставила на своє, а потім натерпілась через те ще більше, ніж у війну. Ще й через багато років її називали „ота білява російська сучка“, бідолашечку. Ні, їй нелегко жилось, і тепер Нелегко живеться». VI

Час уже, щоб уникнути неслушних припущень і розвіяти можливі хибні надії, відрекомендувати читачам виконавця головної чоловічої ролі першого акту. Не тільки пані Ільза Кремер, а й ще дехто задумувався — і поки що безрезультатно,— яким чином цьому чоловікові, полоненому радянському солдатові на ймення Борис Львович Колтовський, пощастило в 1943 році попасти на роботу до майстерні похоронних вінків. Хоч Лені не буває дуже балакуча навіть тоді, коли йдеться про Бориса, все ж іноді вона стає трохи відвертіша, і таким чином, за три роки авт., через посередництво Лотти, Маргрет і Марії, таки вивідав від неї прізвища двох осіб, що могли дати деякі відомості про Бориса Львовича. Перший з тих двох людей був зовсім мало знайомий з Борисом, однак активно втручався в його життя. Це він зробив того таким щасливцем, послідовно, успішно, часом не без ризику опікуючись ним. Цей дуже високопоставлений добродій з промислових кіл нізащо, ні за яку ціну не погоджується, щоб тут було названо його прізвище. І авт. не може дозволити собі найменшої нескромності, бо вона дорого б йому коштувала, а що він і Лені пообіцяв (словесно, певна річ) мовчати, то воліє бути джентльменом і дотримати обіцянки. На жаль, згаданий добродій сам дуже пізно, занадто пізно натрапив на слід Лені — аж у 1952 році, коли дізнався, що Борис був щасливцем подвійно: не тільки мав привілей працювати в Пельцеровій майстерні вінків, а ще й виявився тим єдиним, на кого, очевидно, чекала Лені. На Бориса падали всілякі можливі підозри: і що він нібито шпиг, підкинутий гестапо стежити за Пельцером та його мішаним персоналом, і, звичайно, що він радянський шпигун. Цікаво, з яким завданням: вивідувати військові таємниці німецької майстерні похоронних вінків чи повідомляти про несталу мораль німецьких робітників? Правда лише те, що він був щасливець. Решта — пусте. Наприкінці 1943 року, коли він уперше вийшов на сцену, він був — тут нам доведеться обмежитись більш-менш приблизними даними худий, білявий молодик, на зріст від 1 м 76 см до 1 м 78 см важив майже напевне не більш як 54 кг, носив окуляри в нікельованій оправі. Коли він увійшов у життя Лені, йому було двадцять три роки; по-німецькому говорив вільно, однак з прибалтійським акцентом, по-російському — як росіянин. Він побував у Німеччині в сорок першому році, ще за мирного часу, і повернувся до цієї дивовижної (а для декого таємничої й моторошної) країни через півтора року як радянський військовополонений. Він був син російського робітника, висуненого на посаду службовця радянського торговельного представництва в Берліні, знав напам'ять чимало віршів Тракля й навіть Гельдерліна — німецькою мовою, звичайно,— і, як інженер-шляховик за освітою, був лейтенантом саперних військ.

Тут авт. хочеться наперед відповісти на можливі закиди, що він поставив свого героя в занадто вигідне становище. І батько в нього, бачте, дипломат, і чомусь ним опікується високопоставлена особа з воєнної промисловості. І чого це раптом головний герой — не німець? Не Ергард, не Генріх, не Алоїз, не старий Груйтен, і не старий Гойзер, і не молодий Гойзер, і навіть не Пельцер — усе ж таки досить цікава людина,— і не надзвичайно привабливий Шольсдорф, який до самої смерті мучитиметься тим, що хтось попав у в'язницю й трохи не наклав головою лише через те, що він, Шольсдорф, був такий фанатичний славіст і не міг стерпіти, коли побачив фіктивного Лєрмонтова в списку фіктивних робітників, які будували десь у Данії фіктивні бліндажі? Невже, питає себе Шольсдорф, було конче потрібно, щоб трохи не загинула людина — хай навіть лише одна,— та ще така симпатична людина, як старий Груйтен, тільки через те, що фіктивний Раскольников тягав фіктивні мішки з цементом і сьорбав у фіктивній їдальні фіктивну баланду?

Однак це не авт. провина. Винна тут Лені. Це вона захотіла, щоб героєм нашого роману був не німецький герой. Цю обставину, як і багато що в житті Лені, доводиться просто прийняти як факт. А втім, цей Борис був цілком порядний хлопець, навіть з досить пристойною освітою, здобутою в справжній школі. Все ж таки він мав диплом інженера-шляховика, і хоч ніколи не вивчав латині, але принаймні двоє латинських слів — «De profundis» — знав дуже добре, бо любив і знав вірші Тракля. І хоча ту школу, що він закінчив, годі й порівнювати з такою перлиною, як наша гімназія, задля об'єктивності слід сказати, що це могла бути майже гімназія. А як узяти до уваги той незаперечний факт, що він іще юнаком читав у оригіналі навіть Гегеля (він прийшов не від Гегеля до Гельдерліна, а від Гельдерліна до Гегеля), то, можливо, навіть дуже вимогливі щодо освіти читачі погодяться, що розумово він стояв не набагато нижче за Лені; принаймні як коханець він був гідний її і — як ще виявиться згодом — вартий її.