Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

— Вона любила коней. Я дивлюсь на них і бачу її.

Що дідо мав на увазі бабусю, я знав вже віддавна.

Тож сталося так, що в день, коли Раміна дістала розпорядження про депортацію на Буг, я стирчав на базарі.

Матері, що мали синів шлюбного віку, розглядалися за дівчатами. Пригледівши якусь — і якщо та теж виявляла зацікавленість — запрошували її разом з батьками додому. Жінки заможних румунських селян походжали в намистах із золотих талярів з Францом-Йозефом. Коли хотіли, аби їх по-справжньому зауважили, теребили золоту монетку, що звисала на довгій нитці, і, ніби підморгуючи комусь ззаду оком, закидали її раз-по-раз через плече. Чоловіки розглядали стегна, потім золото — і від одного й від іншого їм аж голова заходила обертом.

Там були мандрівні торгівці всіляким крамом, шевці і капелюшники, теслі і стельмахи, дурисвіти і ковтачі вогню, волоцюги і ловці ґав. Одна жінка продавала медяники і пиріжки, які загортала в газету. Чоловік, ведучи за віжки коня, запряженного у віз, звістував її появу бубном. Ткачі вихваляли сукно і светри, гарбарі — шкіри на підошви. Іноді зустрічалися наречені, що під наглядом батьків вибирали весільне взуття. Сільський коваль Фіфа продавав цизорики — складані ножики з дерев'яною колодкою, що втішалися неабияким попитом серед молодих чоловіків.

Час від часу, коли юрма рідшала, я помічав Катіцу, що тримала в руках костюми й спідниці, поки її мама вихваляла товар покупцям. Був тут і Сарело, вимахував своїми ножами. Якщо треба, вони розріжуть навіть повітря, стверджував він, як завжди. Люди сміялися — а відтак вже були на його боці. Якщо ж хтось, вже почавши торг, потім відступався, він проклинав його. Його циганських прокльонів боялися.

Та в той день щось було не так, Сарело був якийсь неуважний і втрачав покупця за покупцем. Він сидів, розставивши ноги, і з відсутнім виглядом длубався ножем у землі. Я підійшов до нього, на підошвах його босих ніг засохла груба кірка болота, його біляве волосся злиплося і збилося в клоччя.

— Твоїй матері не сподобалося б, як ти ото мучиш землю, — мовив я.

— Помовч, у мене інші клопоти.

— Які ще клопоти?

— Сьогодні вранці ми дістали листа, якого не вміємо прочитати. До нас ніколи не приходила пошта. Зрозуміли лише одне слово, яке часто бачили в місті: «жандармерія», і це недобре.

— Та я можу прочитати, — сказав я.

— Румунською я читаю краще від тебе, — втрутилася Катіца, що непомітно наблизилася до нас.

Ми вийшли з галасливого базару і рушили втрьох до Раміни. Сарело йшов кілька кроків попереду і всі ножі, крім одного, ніс у шкіряній піхві на поясі. Той один йому був потрібний для битви з якимись примарними силами, видними тільки йому. Раз у раз він наносив удари перед собою, так ніби повітря складалося з якогось цупкого матеріалу.

— Обережно ти з ножем, — зауважив я.

— Обережним треба бути, тільки коли здіймається вітер, — відповів він. — Мама говорить, колись давно він був зовсім диким і спустошував усе, що створили люди. Відтоді Бог запроторив його до печери, а сторожити поставив стару-престару сліпицю, яка безперестанку в'яже, щоб якось згаяти час. Вовняним клубком вона затикає вхід до печери, але коли часом він випадає і їй доводиться його шукати, вітер може втекти. От тоді нам треба вважати, щоб його не роззлостити, інакше він знов усе знищить.

— І ти віриш у те, що мати балакає? — спитала Катіца.

— Я думаю, що вона божевільна, але все одно трохи вірю. Вона, наприклад, каже, що в мене нема батька, а вона завагітніла од вітру, — відповів Сарело.

— Про мене вона каже те саме. А тобі ніколи не кортіло довідатися, хто твій батько? — запитав я його.

— А навіщо? Тут у мене є все, що потрібно. Від вас ми дістаєм їсти, від ножів — додатковий зарібок. Одного б мені ще хотілося — клаптика землі, на якому я був би господарем. Тоді б ми не мусили стирчати на цьому дурнуватому пагорбі.

— А я хочу стати кравчинею, як мама, і піти в науку до мадам Лібман у Тімішоарі. Вона шиє для багатого панства, — сказала Катіца.

— Батько каже, що скоро вона вже не зможе шити. Вона ж єврейка, а вони замикають єврейські крамниці. І пишуть на них: C.N.R., — сказав я.

— Хто, німці?

— Ні, румуни.

Раміна й досі тримала листа в руках, так ніби, відколи отримала, і не відкладала. Він був пом'ятий, вона зіжмакала його, а тоді знову розгладила, бо передчувала лихе.

— Сьогодні не твій день, Якобе. Чого тобі тут треба? — сказала вона, угледівши мене.

— Катіца може прочитати тобі листа, — відповів я.

— Цього листа? — спитала вона вражено, наче давно забувши, що тримає