Читати книгу - "Предок"

Тоді сказали мистці Джіян-Азірові:

— Ми виконали волю твою. Але мусиш почекати — повного місяця[231]. Мусить бо все осісти, просохнути. А нас відпусти до домівок наших.

Відмовились від заплати й самоцвітів, що давав їм шах, і відійшли.

А сам шах день і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою… І мріяв, яке щасливе буде його життя в цій Мрії-Столиці.

А як минуло тридцять днів — шах із почотом, військом, урядниками й людом рушив до своєї нової столиці.

Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо, що ближче підходив до міста шах Джіян-Азір, то далі й далі відступало від нього місто. Так і не міг наблизитись до нього. Так і не вступив до столиці-Мрії… Бо все втікала вона як хмарка на небі, як вітрець у повітрі. І, як мінлива хмарка розпалася, вона й розвіялась пустинями світу, невловна й недотикальна на віки. А люди звуть ту невловну столицю Джіян Азірову — фата-моргана… Чому так сталося, питаєшся, Гасане мій? Бо не на славу й ужиток люду, а з порожньої пихи, з похвальби хотів мати таку незвичайну столицю пишний шах!.. І дістав тільки марево — порожнє й нікому не пожиточне… як похвальба!

У порті з високими берегами-скелями чітко викреслюється на металево-блискучому небі подвійна лінія рей[232],щогли й такеляжі[233] вітрильників. А між ними — і того корабля, що має відвезти мандрівників на «другу землю».

На кормах[234] човнів заздалегідь палають вогнища, «щоб пітьма не поглинула їх, як Йону велериба». На тому ж вогні вариться й вечеря моряків, незмінна від часів великого Сіндбада: масна, темно-цегляста, розварена на кашу сочевиця.

Вечірні тіні й відблиски вогнів перетворюють людські постаті в казкових джінів[235]. Корми вистромили з хвиль свої надводні частини, як хвости сонних, дрімаючих велетенських риб.

Але рух на березі ще не вщух.

На прикрашеному срібними оздобами коні переїздить розляглим як майдан надберіжжям спокійний, — як тихий вечір, — їздець.

Тут же, над самим морем полягали верблюди. Їх є тут, мабуть із тридцять, а може й більше. Жують обвислими губами. А караван-баш накриває їх суконними, вовняними ковдрами-покривками. Дві речі бо конче вимагають, щоб їх накрили, каже східня мудрість:

— «Дорогоцінний олійок, бо втратить аромат свій, та верблюд, бо не засне не вкритий.»

Пахне смаженою рибою, мокрим, присмаленим деревом, свіжими, в олію смаженими оладками, часником, цибулею, вареною квасолею та червоним перцем — паприкою-«перчицею»[236].

Під жовтим світлом лоєвих каганчиків дорогою мозаїкою виблискують помаранчі, гранати, розрізані вогненні кавуни і блідозелені — аж перламутрові, — довгасті, ароматні, солодкі азійські дині.

Продавці, не затулюючи ротів, вихвалюють свій крам:

— Кисле молоко, — біле, як райська хмара!

— Золоті, золоті дактилі! Солодші за мед! Бо ж сам Аллах — хвала найменню його! — налив їх солодощами!

Підсліпуватий дідок пересипає-шеретує солоні, підсмажені фісташки.

— Райські гурії не погорджували б ними, коли б не мали їх гойно і в раю! І то, якраз саме таких, як оті, що продає їх за безцін Ахмет, син Ахметів!

Пахощі різного гострого коріння вклинюються в запахи тількищо зварених креветок та печеної на рожні баранини…

Зорая спирається на Адама. Готова вже вступити на хистку кладку й покинути рідний беріг. Але обернулася ще.

— Забула щось?

Мовчки, рухом руки покликала квітярку.

Притримуючи кошик із цвітами на голові жінка підбігла до багато одягненої пані. Чорна, вільна, як довга сорочка, сукня й чорне покривало вкривають цілу постать квітярки. Видко тільки босі ноги й підмальовані очі.

Зорая бере довге, з нанизаних — як перлини, — жасминових цвітів намисто і обгортає ним свою шию.

Дає монету жінці, ущасливленій незвичайно високою платою.

Вибух благословінь летить на адресу «доброї володарки». За них Зорая кидає квітярці ще золоту бранзолету зі своєї руки.

— Дай доньці своїй, за слово благословіння, що чую востаннє, розлучаючись із рідною землею своєю!

Квітярка високо підносить свій кошик і, немов виплескуючи з нього воду, обливає Зораю різнобарвним дощем цвітів.

— Най цвітами постелиться тобі твій шлях, володарко! Най щастя цвіте для тебе скрізь, де ступить твоя нога!..

Ось уже й останній вогник Палестини потонув і згас у пітьмі…

Довкола — синє небо й синє море… ніч і невідоме…

Тужньо й тривожно вдивляється Рустем у цю безмежну синь.

Адам пригорнув до себе дружину:

— «Зоре вранішня![237].. Моя Зорає, моя єдина! — шепоче тихо.

Сарацинка хитає прекрасною, задуманою головою:

— Ні, мій любий!.. Нема вже Зораї!