Читати книгу - "Ліки від страху"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Кохала, кохаю, аж до смерті кохатиму».
«Він хороший?»
«Він дуже поганий. Але в коханні це не має значення».
«Чому ж ти не пішла до нього?»
«Він цього не захотів».
«Він кохає іншу?»
«Ні, він любить лише самого себе».
«Але ж так жити завжди ти не зможеш?»
«Можу. Я маю дочку, маю цікаву роботу».
«Але дочка вийде заміж, піде. Хіба самої лиш роботи не замало?»
«Ні, не замало. Я завжди любила вчитися, тільки мені це було важко. А зараз я увесь час навчаюся працюючи».
«А може, твоєму чоловікові самому було б легше?»
«Ні. Його занапастить самотність, йому помститься вільний час».
«Як час може помститися?»
«Він добра людина, але він убивця часу. Коли випадав вільний вечір, вільна година, він ніколи не знав, як використати його, він «убивав» вільний час — розв'язував кросворди або грав у доміно».
«Але він чимало робив доброго й дуже втомлювався на роботі — хіба час не захоче за це простити його?»
«Час — він такий маленький, прудкий, як загнана ласиця, метається він у тісноті наших днів, а вбивці його женуться за ним з улюлюканням і свистом, і він мстить їм забуттям, миттєвістю їхнього життя, нудьгою».
…………………..
Я мовби прокинувся. Не чув я більше її голосу. І взагалі, може, нічого не було, я все вигадав і домалював сам вогнище перед замкненими дверцями так, як мені це подобалось або здавалося правильним, але принаймні саме таким я почув крик її душі. Й запитувати тепер її про щось не міг.
Вона подивилася на мене й неголосно сказала:
— Не шукайте в нашому житті ніяких демонічних пристрастей. Усе просто й сумно. — Вона помовчала й додала: — Хімікам відоме явище автокаталізу: в деяких речовинах з плином часу нагромаджуються каталізатори, які з кожним днем прискорюють реакцію розкладання, аж доки відбувається врешті-решт вибух.
… Не владна людина у виборі своєї долі — й алхімія не стала долею моєю. За рік я спізнав у замку Хюттера стільки ж, скільки пізнають інші за десятиріччя. І хтозна, чого б я досяг на цьому терені, але одного разу хуртовинної ночі він поставив реторту з купоросом на тигель, обернувся до мене й мовив задумливо та сумно:
— Сьогодні останній понеділок грудня — погана ніч. Іуда народився… — раптом ухопився за серце, похитнувся і звалився на кам'яні плити мертвий.
Порожній замок заповнили чужі люди, навдивовижу швидко примчав із Назоли канонік Ліхтенфельс небіж і єдиний спадкоємець Зигмонта Хюттера.
— Ти прислужував моєму дядькові у його боговідступних заняттях? — питає він суворо.
— Я вчився у нього.
— А чим ти займався раніше?
— Лікував хворих.
— Отже, шарлатанив, — відповідає собі Ліхтенфельс. — Був дурисвітом, а став алхіміком.
— Я був лікарем, а тепер став ще й хіміком. І буду відтепер себе називати грецькою назвою іатрохімік, маючи за мету створити нову науку — лікарську хімію…
— І дасть бог, втрапиш на багаття за чаклунські досліди над людьми, — лагідно обіцяє канонік Ліхтенфельс.
— Дика ви людина, ваша превелебність, — відповідаю я без політесу. — Вам би не душі рятувати, а міську діжу вивозити. — Й, не звертаючи уваги на занімілого каноніка, йду геть.
Я йду на північ без грошей, без теплого одягу, лікуючи людей і жебраючи. Я лікую в дорозі селян, купців і стражників. Розтинаю нариви, вправляю суглоби, видаляю камінці, впокорюю пропасницю, знімаю запалення, випускаю гнилу черепну воду, зрощую в лубках і глині зламані кістки, виганяю коросту, зцілюю від поганої французької хвороби.
Змордований цією хворобою, тяжкою і ганебною, запитує мене шкіпер із Брюгге, запитує з надією і страхом:
— Чим лікуєш мене, зцілителю? Яке зілля потаємне даєш мені?
— Ртуть і галун.
З жахом сахається хворий:
— То ж отрута!..
— Усе в світі отрута! — сміюсь я. — Важливо знати дозу…
Лікую я ртуттю, сіркою, галуном, для втамування болю даю насіння дикого маку — опій, сто трав цілющих застосовую для лікування, зовсім кволим даю розчинене залізо й золоту тинктуру від гнійних запалень.
Незвіданими шляхами приходить до людини слава, й тієї зими, голодної й холодної, такої безмежно довгої та важкої, помчала по землі, переганяючи мене в дорозі, звістка про мудрого лікаря, який здійснює чудеса зцілення, що не снилися навіть славетному латинянину Цельсу, про доброго лікаря, котрий знає будову людини й потаємне зілля краще, ніж великий Цельс, і тому гідний називатися Парацельсом…
Напровесні я дістався до Антверпена, й місто це увійшло назавжди в моє серце своїми веселощами, багатством і красою. На знаменитій біржі торгували всім, що є на родючій і щедрій нашій землі. Багатство світу в тисячах крамниці., на милях прилавків кликало, зваблювало, пропонувалося. З далекої Америки, схованої за безбережним океаном Темряви, привезли купці й конкістадори золото й срібло, алану й ваніль, індиго та кошеніль. З іншого кінця світу, з непорушно-сонної Азії, прибули каравели з каннорським шафраном та імбиром, з арабськими килимами, левантинськими гобеленами й позолоченою шкірою, з перцем із Гоа, з опієм, шовком і крамом із Діу. Рис із Дамана, кориця і рубіни з Цейлону, амбра, камфора, мускатний горіх, пахучий сандал із Малакки, ормузькі перли, чай і порцеляна з берегів Катаю і Сипанго, слонова кістка, диковинні звірі, птахи, що вміють говорити, й чорне дерево з Африки…
За товар купці просять гроші — однаково які: вони приймають гульдени, дукати, марки, песо, цехіни, піастри, червінці, талери та флорини. Але я по маю золотих монет. Так само немає в мене срібних та мідних — до найбагатшого міста світу я дістався без копійки в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.