Читати книгу - "Нові пригоди Електроніка"

Вона згадала, як під час гри якийсь хлопчак плеснув її по спині долонею. Вона оглянулась, нічого не відповіла. Хлопчак упізнав її, помахав приязно рукою. «Розумієш, — сказав він, — я ненавмисне, в запалі, а потім злякався: гадав, це звичайна дівчинка, відразу підніме крик. А це виявилася ти, Елю. Ти не задавака, з тобою можна дружити…» Елечка махнула йому у відповідь. Але тоді хлопчакове признання не викликало в неї такого дивного неспокою, як ці вірші.

Вона оглянулась і побачила перший сонячний промінь, який пробив товщу лісу. Почула птахів. Відчула запахи нового ранку й свіжість роси. їй стало легко. Захотілося пройтися босоніж по траві або злетіти, як Рессі, на кордон ночі й ранку. «Що я наробила? — подумала неабияк збентежена Елечка, не розуміючи, що з нею відбувається. — І навіщо ми тільки клялися ні в кого не закохуватися? Я і не знала, що це означає… Що ж буде далі? Виграємо ми у хлопчаків чи ні?..»

А вголос вона промовила:

— Хто ж я така?

Мабуть, найзаклопотанішими в таборі є люди в білих халатах і ковпаках — кухарі. їх рідко побачиш у їдальні — хіба що у віконці роздачі, та й то там мелькають не ковпаки, а нескінченні руки, руки, руки, які з витонченістю жонглерів кидають на таці тарілки з різноманітними стравами.

У таборі ще звучить вранішній горн, біжать по доріжках спортсмени, потягуються лежні й сплюхи, а кухарі давно вже пораються на кухні. Хто сказав, що каші, котлети й тістечка — не чоловічі турботи? У таборі «Електронік» усі п’ятеро молодих кухарів разом з шефом становлять чоловічу збірну з волейболу. Тренуватися, щоправда, їм доводиться після заходу сонця. Уже на світанку шкварчать сковороди, парують казани, хитромудра машинка нарізає овочі хрестиками, нуликами, ромбиками, зірочками. Раз — і зі сковороди летить на тацю сотня котлет, раз — і з іншої сковороди півсотні млинців. Тільки встигай дивитися за ними, щоб пропеклися, не підгоріли, були в міру солоні й солодкі. А каша в казані, наче магма в чаші вулкана, вирує, клекоче, зітхає, вся світиться ізсередини і сповнює кухню дивовижним запахом спілого поля. У такий порожній казан може запросто заховатися доросла людина, та коли вершиться чаклунство приготування каш, ніхто не думає, як осоружно мити й драїти цю чавунну печеру пізно ввечері. Та що там, зрештою, драїти — аби тільки кашу з’їли!

Перед сніданком настає відповідальний момент: шеф-кухар бере пробу. Шеф повніший за інших кухарів. З кожного казана, з кожної сковороди — а їх немало — йому дають на окремій тарілці, в окремій чашці маленькі порції. З ранку шеф прикидає розміри свого сніданку й бурчить: «Куди стільки? За день так накуштуєшся… Очманієш!..» Він поглинає сніданок зосереджено і вдумливо, як старанний школяр. Струшує з вусів, згортає серветку.

Його питають:

— Як, Іване Івановичу?

— Нормально. — Сніданок сподобався шефові. — Котлети приправ кріпчиком. Можна подавати.

І от до їдальні вступають загони. На столах, засланих білими скатерками, приготовано сир, хліб, масло, зелень. Це тільки принада, розминка для їдців. Пробудження загального апетиту чекають кухарі й офіціантки. Вони напоготові, вони у всеозброєнні — з тарілками, тацями, черпаками.

Якщо поставити замість кухарів у роздавальні циркових жонглерів, чи зуміли б вони з такою точністю кидати щосекунди на таці по три, чотири, п’ять тарілок з паруючою їжею? Певно, зуміли б, ніякої фантастики тут немає… А от класти в ту ж мить у тарілку порцію м’яса, складний гарнір, поливати соусом чи маслом, приправляти дрібно нарізаною цибулею… це і є фантастична робота кухаря, невідома навіть циркачам.

Минули гарячі хвилини. Порожніє поступово їдальня. Лише один загін не встає з місця. Кухарі розуміюче переглядаються: у когось з ранку кепський настрій, млявість, байдужість до їжі. А загін сидить і стукотом ложок наганяє апетит товаришеві: «Вова, їж кашу… Кашо, їж Вову…» Вова давиться, пересилює себе, але не підводить товаришів.

Тепер снідати сідають кухарі. Крім шефа. Шеф чаклує над казанами й уже реально уявляє собі, що йому подадуть незабаром на обід.

Обід проходить у сповільненому темпі дещо урочистіше, ніж сніданок. Усі набігалися, накупались, і до закуски великою популярністю користується прохолодний квас. У цей час жонглюють більше офіціантки, ніж кухарі: їм треба у повній цілості доставити важкий вантаж до столів. А самим обідаючим належить поглинути удвічі більше калорій, ніж за сніданком. Добре розходяться кріп, зелена цибуля, молодий часник. Особливо смачна шкориночка чорного хліба, натерта часником!..

День перевалив свій гарячий пік. На кухню несуть порожні тарілки. А що може бути більшою нагородою для кухарів, ніж порожня тарілка!.. Та не спи, не спи, кухаре! Найласіший і найдовгожданіший момент у дітвори попереду…

Підвечірок! До нього готуються кухарі й чергова ланка, його чекають усі діти, як свято дня: що на підвечірок?.. Фантазія кухарів наприкінці зміни трохи притупляється: чи багато придумаєш комбінацій із цукерок, фруктів, соків та молока?.. І тут лицарів кухні як завжди виручає чергова ланка.

— Що у вас є? — запитав Електронік шефа.

— Грейпфрути, — задумливо промовив шеф. — Грейпфрути із сонячної Куби.

— Годиться! — сказав Електронік. — Сто страв із сонячних грейпфрутів.

Елекова команда помчала за ящиками.

— Сто страв, — усміхнувся шеф-кухар. Сам він готував лише дві: грейпфрут із цукром і сік з грейпфрута.

— Сік із грейпфрута під назвою «Доброго ранку!» — Елек почав з простого рецепта. — Коктейль по-кубинськи. Напій тропічний. Місячний камінь. Фортеця ацтеків. Міраж пустелі. Печеня» по-мексіканськи…

— Печеня по-мексіканськи, — шеф-кухар недовірливо подивився на Елека. — Хіба є таке?

— Авжеж, — махнув рукою Сироїжкін. — Елек відповідає за свої слова. Зараз видамо сто страв із тропіків. Дівчата помруть від заздрощів. Першими вітатися почнуть: «Здрастуйте, Сергію Павловичу! Здрастуйте, Електроне Електроновичу!..»

— Сто — це забагато, — завважив шеф, поглядаючи