Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

На це один із його товаришів відказав:

— Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає — ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову.

— Це правда? — спитав Пантагрюель.

А бурсак на те:

— Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, — віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею.

— На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом?

А бурсак:

— Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла.

— Розумію, — сказав Пантагрюель, — ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну!

Він притис йому горлянку, кажучи:

— Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую!

Аж це нетяга лімузинець у крик:

— Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай!

— Оце зараз ти по-людському забалакав! — зауважив Пантагрюель.

Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами.

— Святий Аліпентине, ну й сморід! — гукнув Пантагрюель. — Клятий ріпоїд — тьху, отак нагівняв!

Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі, в якого душа пішла у п'яти, не раз марилося, ніби Пантагрюель давить його за горлянку, і через кілька років він помер Роландовою смертю, в чому видно гнів Божий; а ще мав рацію філософ у Авла Ґеллія, закликаючи нас: говоріть зрозумілою мовою і, за висловом Октавіяна Августа, уникайте темних слів так само старанно, як уникають підводних рифів судноводії.

Відбувши всі науки в Орлеані, Пантагрюель надумав відвідати ще й великий Паризійський університет. Але перед від'їздом дізнався, що ось уже двісті чотирнадцять років у землі лежить уритий величезний і здоровенний дзвін на честь святого Агніана Орлеанського — дзвін такий масивний, що жодним пристроєм не могли його звідти видлубати, хоть і бралися на всі способи, як свідчать Витрувій у De architectura[136], Альберті у De rе aedificatoria[137], Евклід, Теон, Архімед і Герон у De ingeniis[138]; усе було даремно. Отож, охоче відгукнувшись на сумирну супліку громадян і мешканців цього міста, Пантагрюель постановив підняти його на дзвіницю.

Тож він підійшов до лежачого дзвона та й підняв його з землі мізинцем — легко, мов який бубонець. Але, перш ніж його на дзвіницю вивершити, Пантаґрюель захтів улаштувати вранішню серенаду і, калатаючи у дзвона, проніс його по всіх вулицях, на радість усім городянам; але це призвело до великої недогоди, бо поки він ніс дзвін і дзвонив, добре орлеанське вино все до останньої краплини зіпсувалося і сквасилося. Люд це помітив тільки ввечері, бо від квасного вина орлеанцям стало зле і їх напала ригачка.

— Усе це від Пантагрюеля, — ремствували вони. — У нас у роті солоний присмак.

Та ось Пантаґрюель прибув зі своїми людьми до Парижа, і назустріч йому висипало надвір усе міщанство, — ви ж бо, самі здорові, знаєте, які паризійці дурні на вдачу, дурні на бекари і на бемолі, то й не дивно, що вони тільки стояли й очима лупали, дивуючись і лякаючись: ану ж як він візьме та й занесе Палац правосуддя до якоїсь глухомані, як забрав був його батько дзвони Нотр-Даму, щоб повісити на шию своїй кобиляці.

Проживши тут якийсь час і опанувавши усі сім вільних наук, Пантаґрюель висловився так: воно-то жити в цьому городі добре, та от умирати погано, бо заволоки на цвинтарі Невиняток гріють собі зад кістками убієних. А про книгозбірню Сен-Віктора він був високої думки, зокрема про книги, список яких додається, і рrіmо:

Bigua Salutis,

Bragueta juris,

Pantofla Decretorum,

Malogranatum vitiorum,[139]

Клубок богослов'я,

Віничок казнодія, зложений Дармограєм,

Слонячі яйця Одчаюг,

Кабак для єпископів,

Marmotretus De baboinis et cingis, cum commento Dorbellis,

Decretum universitatis Parisiensis super gorgiasitate muliercularum ad placitum,[140]

Видіння святій Ґертруді сестрі Пуасійського монастиря, як та розроджувалася,

Ars honeste petandi in societate, per M. Ortuinum,[141]

Гірчичник спокути,

Камаші, alias Черевики терпцю,

Formicarium Artium,

De brodiorum usu et honestate chopinandi, per Silvestrem Prieratem, Jacospinum.[142]

Суддівська перегречка,

Козубенька нотарів,

Шлюбний пакет,

Гніздо споглядання,